Розмита історія, нелогічний секс та фальшиві інтонації: чому не варто дивитися фільм «Малевич»

11 вересня запремʼєрили український байопік про художника, який написав «Чорний квадрат» – Казимира Малевича. У 2024 році стрічку представили на кінофестивалі «Молодість». І тоді вона отримала хвилю критики через історичні та біографічні невідповідності.

Сюжет (прогорніть, якщо не любите спойлери)

Фільм розпочинається з сексу. Ну щоправда перед цим є два рвані епізоди перший у якому десь на сході України дівчата співають, ідучи полем, другий –  як військовий, що на два дні вирвався до родини –  просить своїх близьких їхати до Польщі. Загалом рвані кадри нагадують початок фільму «Носоріг» Сєнцова. Лише зараз усвідомила, що коли бачиш їх – уже можна чекати, що цілісної історії на екрані не буде. Що власне і сталося з «Малевичем». Бо ж дивитися це кіно – це як їхати у швидкісному потязі: ти ніби й бачиш назви населених пунктів, за вікном, але це все – ніяких деталей. 

Та повернемося до сексу, бо ж з нього почали – лише після нього творці фільму переносять нас до Санкт-Петербурга. 1910 рік. Закулісся театру. Там актори готуються вийти на сцену. Серед них Малевич, але не зрозуміло, в якості кого він там присутній. Автори фільму загалом багато чого в стрічці залишають додумувати глядачам самим.

Далі Малевич паралельно зі своїм “запеклим” конкурентом художником Володимиром Татліним готується до виставки «0.10». Увесь фільм вони конкурують. Саме на виставці Малевич і презентує свій «Чорний квадрат», розміщуючи його в куті на місці ікон. 

Опісля стрічка переносить у Вітєбськ (Білорусь) 20-х років. Малевич викладає у мистецькій школі, його учні тікають до Татліна, а самого художника переслідує чекіст Ніколай Ведмедєв. Казимира не випускають на виставку за кордон, у нього помирає дружина і через протест проти режиму художник потрапляє у катівню у застінках вʼязниці вʼязницю.

Минає десятиліття. Київ. Малевич їде в українське село і на власні очі бачить Голодомор, по приїзду пише про це картини. Власне, якщо без спойлерів то це все. 

Акторський каст

Головну роль у фільмі зіграв Віталій Ажнов, відомий телеглядачам роллю Володьки Твердохліба у серіалі «І будуть люди». Малевич у його виконанні – зухвалий, самовпевнений та епатажний. Він виділяється серед інших прямотою та впертістю і не визнає мистецтва масового. Ця його характеристика підтверджується і поведінкою з учнями у Вітєбську.

Він ніби з іншого часу, насвистує мелодію, коли малює та справляє враження занадто мʼякої людини. Під час перегляду стрічки не покидало відчуття, що кіношний Малевич зламається. Але ж борці й революціонери бувають різні, хіба ні?

Тут і далі кадри з фільму

Головним антагоністом у фільмі виступає Ніколай Ведмедєв (Олексій Горбунов). Тут власне з прізвища і так зрозуміло, яку країну він уособлює. Людина, що не знається на мистецтві та не визнає своєї провини за все що робить. Найкраще підтверджується це у діалозі з його дружиною. Вона закидає йому знищення людей у 30-х, натомість Ніколай говорить, що винен Сталін, а він лише «радянська людина». Ця фраза була дуже тонкою аналогією на сучасних малєнькіх людєй. 

Загалом історія Вєдмедєва і його дружини Одарки (Ірма Вітовська) виглядає занадто квадратною. Він – уособлення росії. Вона – уособлення України і жінка з села, яку він всюди возить за собою. Він – чекіст, вона – носить біле українське плаття і хрестик у часи знищення церков. 

Можливо, такі протиставлення дають змогу людям, що до того ніяк не цікавилися мистецтвом і просто прийшли в кіно у суботу, усвідомити різницю між цими двома, але чи досидять ці глядачі до кінця сеансу – питання. 

Мене ж турбував одяг. Чому 10 років героїня Ірми Вітовської носить одне й те ж плаття. Адже часові зміни у фільмі мають відображатися і у меблях, і у одязі, і у деталях. Але це не про одяг у Малевичі. За тим, що носять герої стрічки, неможливо простежити часові зміни. Що ж до деталей – найбільш виразною мені видалася кобза у кабінеті Татліна у 30-х роках у Києві. Тоді Малевич розповідав йому, що робиться в українських селах. Логічно, що уже відбувся розстріляний зʼїзд кобзарів (більше про це у фільмі «Поводир» Олеся Саніна) тому кобза збиває з пантелику. Але також наштовхує на думку, що Татлін і не такий «угодний власті». 

До речі, про Татліна, — його зіграв актор Олександр Новіков і безсумнівно став головною родзинкою фільму. Манера гри, легка картавість і нетиповий образ роблять Татліна значно яскравішим за Малевича. Діалоги між художниками чи не найцікавіше, що є у фільмі:

– Обережно, якщо ти помреш уся слава дістанеться мені.

– Коли я помру, моя посмертна слава затьмарить твою прижиттєву.

Словом, Татлін – то любов.

Загалом у фільмі зіграли багато відомих акторів, щоправда, складається враження, що останнім часом їхні обличчя кочують з однієї стрічки до іншої. Наприклад, Христина Федорак, відома за фільмами «Гуцулка Ксеня» та серіалами «Спіймати Кайдаша» і «Перевізниця», або Марина Кошкіна («Захар Беркут», «Віддана», «Будинок слово», «І будуть люди»), героїню якої в описі називають коханою художника. Так, у фільмі чітко зрозуміло, що вона від нього мліє, але геть нічого про закоханість, пристрасть і стосунки між ними не зчитується. Ну хіба у глядача дуже романтична натура і велика фантазія.

Або ж Олександр Рудинський («Лишайся онлайн», «Носоріг», «Перші ластівки», «Дві сестри»), персонаж якого насправді ніякий. Я все чекаю побачити його у головній ролі. Поряд з Рудинським у епізоді зʼявляється і його дружина, з якою разом актор вже грав у стрічці «Збори ОСББ». Ну і нарешті, у сучасній сюжетній лінії зʼявляється відомий українцям мабуть не так фільмами, як скандалами – Костянтин Темляк («Божевільні», «І будуть люди», «Кіборги», «Смак свободи» ), кадри з яким режисерка не вирізала, бо за її словами, це б нівелювало роботу творчої групи. 

До речі, цього ж дня, 11 вересня, у прокат вийшов ще один український фільм «Медовий місяць», з Темляком у головній ролі, і подружжям Рудинських в кадрі. Тому, якщо ви хочете просто подивитися на певних акторів знайте, вони є в обох фільмах.

Загалом, ніхто крім Малевича і Татліна у фільмі по-справжньому не розкритий. Протягом фільму нам підкидають багатьох персонажів, але для чого – незрозуміло. 

Відверті сцени  у фільмі заслуговують окремої уваги.

Перша, про яку я згадувала на початку, непогана, і в принципі має логічне пояснення. Дівчина і її коханий військовослужбовець зустрічаються під час війни – скучили.  

Наступна — уже в частині фільму з фіаско Малевича на сцені театру. Його кохана намагається якось розрадити майстра. Все ніби йде до сексу, але ніякої хімії між героями невідчутно. Ну цілуються, ну робить Малевич Софії кунілінгус, але Ажнов зі своєю аристократичністю зовсім не виглядає палким коханцем тому і сцена ніяк не захоплює.

Третя сцена знайомить нас із тим як виглядають жіночі груди й чоловічий пеніс через тепловізор (тут, будь ласка не смійтеся), але можливо сенс цієї сцени в тому, що героїня фільму Соломія, після споглядання заду коханого переводить обʼєктив на ікону і бачить замість неї червоний квадрат. 

У фільмі ще є відвертості, але направду – нічого цікавого ви там не побачите і нового для себе не відкриєте. 

Загалом відчуття, що секс на екрані просто… щоб що? Адже він не увиразнює стосунки і не несе додаткового сенсового навантаження. Він просто собі є. Але ж кіно – це про те, аби бачити. Якщо ж творці фільму вирішили здивувати глядача відвертими сценами, то після того як Порнохаб у час Ковіду відкрив доступ до свого сайту – навряд чи це вдасться. 

***

Не розкрита історія і з «Чорним квадратом», у якому чекісти вбачали якісь засекречені символи. Ніколай Ведмедєв у одній розмові запитує Татліна, у чому ж суть цієї картини, але художник лишає його без відповіді, як і глядачів. 

Попри все вище сказане є у фільмі і сильні моменти. 

Перший з них стосується переосмислення мистецтва у сучасному світі. Йдеться про кадри, коли на зруйнованій вибухами землі зʼявляються мальовані будинки Малевича, або епізоди, у яких Малевич пише прямокутники, що у майбутньому перетворюються на засіяні поля і додають розуміння тому, що зображував письменник.

Другий – зображення картин Малевича, які він пише після повернення з сіл в часи Голодомору. Це люди в яскравих вбраннях, але без облич, ніби їх стерли. Однак не вони викликають сильні емоції, а момент, коли Ніколай Ведмедєв домальовує їм чорні порожні очі, ніби створює нову покірну людину. З порожніми очима і без рота. 

Третій, коли картини людей без облич оживають у сучасному світі у зруйнованому та деокупованому селі на сході України. Знову, безліч знищених людей без облич. Епізод вдало ретранслює думку про те, що історія циклічна. Але це не нова думка, як і думка у фільмі, яку озвучує Малевич «Вони нас вбивати хочуть тільки за те, що ми українці».

***

Загалом нині є багато українських фільмів, які розповідають нам про життя в совєтському союзі, репресії та переслідування. Однак чи не втомився глядач від однотипних історій про один і той самий період у той час, коли ми прагнемо почати краще розуміти себе сучасних?

Джерело інформації: Полтавська Хвиля