Алкоголь, депресія та суїцид: як зацькували новеліста з Полтавщини Григора Тютюнника

6 березня 1980 рік. У одній із київських квартир темно та тихо. Ніч, усі сплять. Жінка встає до туалету, але зайти до кімнати не може — як не смикала двері — зачинені. Не взмозі впоратись із закляклими дверима, вона будить старшого сина. Сімнадцятирічний Михайло вибиває і бачить батька… у петлі. Не розгубившись, підліток швидко знімає батька й намагається його реанімувати, а зрозумівши, що спроби врятувати марні, викликає міліцію та швидку. Спокій тихої весняної ночі здимів із квартири чи не найкращого українського новеліста Григора Тютюнника.

Григір Тютюнник

За кілька годин до цього того Тютюнник з дружиною повернувся додому після корпоративу у ресторані «Прага», де видавництво «Веселка» святкувало 8 березня. Посеред вечора прокотилася мова про те, що у ресторані сьогодні зникають столові прибори. Персонал почав обшукувати кишені гостей. У кишені  Григорового плаща знайшли ніж з емблемою «Праги». За свідченнями очевидців, чоловік рознервувався, для нього, як для людини чесної та принципової це була неабияка образа. Письменника вдалося заспокоїти, спираючись на те, що це чийсь недолугий жарт. Обшук, звинувачення в крадіжці ножа, публічне приниження — стали останньою краплею.

«Домучуйте когось другого, а все моє, що в мене є, спаліть…»

Напише Григір за кілька годин напише у своїй передсмертній записці, про яку розповідала дружина. Бо ж саму записку забралиКДБ. 

***

Григір Тютюнник написав близько 600 сторінок художніх текстів, а його твори ще за життя переклали майже всіма європейськими мовами, а ще японською та мовою гінді. Тютюнник, який третину життя спілкувався російською, добирав кожне слово у своїх новелах. І описом однієї деталі міг схарактеризувати свій персонаж так, як це вдавалося іншим письменником лише на чотирьох і більше сторінках своїх творів. 

До того як стати українським, а не всесоюзним письменником, Григір закінчив ремісниче училище, працював на заводі, відсидів в колонії, працював будівельником на шахті, вчителював, налагодив стосунки з братом і втратив його. Але давайте по черзі. 

Фото: Володимир Білоус

Він походив із селян — як і мільйони українців, що зростали у 1920–30-х роках під тиском колективізації та репресій. Йому пощастило – до шести років він мав люблячого батька Михайла, який цитував на памʼять майже всього Кобзаря та мріяв колись стати вчителем. Однак після шести Григір фактично осиротів, при живих батьках.  У 1937 репресували батька. 

«По тому, як забрали батька, ми залишилися вдвох: мати 24-річною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік», — писав Григір у автобіографії.

Аби вберегти сина від клейма «син ворога народу», мати відправила хлопчика з Шилівки на Полтавщині в Щотове на Луганщині, в родину  дядька Григора по батькові. Родичі віддали його до школи, в український клас. Однак через те, що в цьому класі було всього семеро дітей, його розформували, а хлопчика перевели до російськомовного. Відтоді і аж до 30 років він і розмовляв, і писав російською, за винятком часу, який проводив на Полтавщині. 

Війна

Усе змінилось, коли в домівки українців раптово вторглася Друга світова війна. Дядька забирають до війська. Його дружина залишається з Григором та новонародженою дитиною. Зважаючи на скрутне становище родини, одинадцятирічного Григора  відправляють додому на Полтавщину… пішки. Цей свій досвід він згодом опише у повісті «Климко»

«Йшов пішки маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було девʼять сухарів, перепічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно соромно. Одібрало язик і в грудях терпло. Тоді трохи привик. Ішов рівно два тижні. Через Слов’янськ, Краматорськ, Павлоград, Полтаву, Диканьку, Опішню», — з автобіографії Григора Тютюнника.

Удома хлопця чекала несподіванка — мати вдруге вийшла заміж. Ще й за чоловіка, якого батько майбутнього письменника вважав ворогом і совєтським послужником. Григір сприймав цей союз матері як образу за батька та осквернення його памʼяті. А у його творах тема складних стосунків з матірʼю чітко пояснює і його почуття до своєї. Хоча усе життя Григір приїздив до матері, допомагав їй (про стосунки з матірʼю рекомендуємо почитати у новелі «В сутінки»).

Далі було ремісниче училище. У 1947, аби якось врятуватися від повоєнного голоду, Тютюнник навчається там на слюсаря 5-го розряду і щодня отримує 700 г глевкого хліба і 20 г масла. Ця пайка допомагає йому і матері вижити в той час (про навчання в училищі можна прочитати у повісті «Вогник далеко в степу»). До речі, у повісті він згадує і дівчину Маню, яка живе в одному селі з головним героєм. У Шилівці подейкували, що саме перше кохання Григора — Маня і стала причиною його втечі з Харкова, що й «привело» Тютюнника до вʼязниці. По завершенню навчання  його відправляють на завод імені Малишева. Правило просте — держава тебе вчила, мусиш віддати їй за те борг: три роки роботи. Мешкали новоприбулі працівники у гуртожитку. 68 людей купкувалися в одній невеликій кімнаті. Робочих ще й годували. Що ще треба совєтській людині: їжа, дах над головою, робота, ще й можливість зачепитися у великому місті. Та Тютюнника це не влаштовувало. У листах він писав, що почалися проблеми з легенями, тому і повернувся додому. Та ненадовго, бо хто не віддав «долг родінє»  — мусив відсидіти  чотири місяці в колонії.  Певна річ, після тюрми Григір уже не був «добропорядочним гражданіном». Яблуко від яблуні, так би мовити, — син ворога народу, який сам відсидів. Він повертається на Донбас. І до 20 років має: пʼять класів шкільної освіти, диплом про закінчення Зіньківського училища, досвід роботи на заводі Малишева у Харкові, 4 місяці колонії, досвід роботи слюсарем, робочим у колгоспі, будівельником шахти. 

А далі була армія. Тютюнник служив у морфлоті на Далекому Сході. Під час служби багато читав. Перед демобілізацією навіть бібліотекар бідкався:

«Хто ж до мене тепер читати ходити буде».

А Григір, повернувшись додому, йде навчатися до вечірньої школи і паралельно працює токарем у Щотовському вагонному депо. Згодом у листах Тютюнник згадуватиме:

«Щотово справило на мене гнітюче враження, і лише тоді я зрозумів, яким життям довелося би мені жити, якби я не вступив учитися: все ті ж п’янки у буфетах, все ті ж сварки, вульгарності й одноманіття, від якого я раніше не з’їхав з глузду тільки тому, що навчався у школі і для спостережень не лишалося часу».

Саме під час служби на флоті Григір починає тісно спілкуватися зі старшим на 11 років братом по-батькові – Григорієм. Григорій на той час уже відомий письменник, фронтовик. Вони обоє мали однакові імена – Тютюнник Григорій Михайлович. Так сталося через діда старшого брата. У спогадах про Григорія Григір Тютюнник розповідав, як вибирали ім’я:

«Коли народився Григорій… його вирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Ігором. Назвали. I послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері, записати онука в сільраду. Випивши на радощах удома – онук! – дід вирушив до сільської ради… коли ж нарешті доплуганився туди, куди його було послано, то вже не тямив, як звелено йому записати онука. Став пригадувати – не пригадується, то сказав секретареві: «Пиши Грицьком. Воно, мо’ й не так, як казали, зате просто, по-нашому!» І став Георгій Тютюнник, якого навіть мати не розучилась і досі так називати Горею, – Григорієм. Про дідову витівку довідалися аж тоді, коли 1935 року брали у райзагсі довідку про народження, щоб хлопець міг учитися в Зіньківській десятирічці».

Брати Григорій та Григір Тютюнники. Фото: Суспільне

Через десять років після розлучення батько Григорія вдруге одружився. 19-річна дівчина подарувала йому другого сина. Назвати дитину вирішили Григорієм, адже ще не знали, що попереднього теж записали цим іменем. Коли вже стало відомо про помилку в свідоцтві старшого брата, молодший вирішив, щоб його називали Григором.

Українізація через втрату

Григорій, про якого Григір памʼятав ще з дитинства, коли перший у голодний 33-й рік, дорогою до школи приносив батькові окраєць хліба — мав на молодшого брата неабиякий вплив. Спокійний і поміркований старший брат мав достатньо терпіння, аби достукатися до меншого. Бо ж писати та спілкуватися українською Григір почав після смерті брата, аж у 30 років (нагадаємо, що прожив письменник 49).

До цього ж навіть у Харківський університет вступив на факультет російської філології. Навчався спокійно, познайомився у закладі з майбутньою дружиною Людмилою Корецькою, яку називав Лю. Дівчина теж була з Полтавщини, щоправда, навчалася на українській філології. Тож кохана Лю стає ще однією людиною, з якою Григір спілкується українською. Чоловік красивий — вищий середнього зросту, худорлявий, половецька засмага, трохи суворі брови, з-під яких дивилися карі, аж чорні очі. А ще дуже романтичний — сам виготовляє альбом для фотографій з коханою і навіть робить підписи до кожної світлини. 

Фото Анастасії Шаповал. Григір з дружиною

Але це все було до того, як письменник їде жити до Києва працювати редактором. Після навчання Григір живе  на Луганщині, де працює вчителем вечірньої школи. Тоді ж його твір «У сумерках» друкують у журналі «Крестьянка». Після цього Григір зустрічається з братом, розповідає Григорію, що писати треба як Ремарк, хизується, що його оповідання читає весь Союз. На що Григорій відповідає: 

«Коли по-чесному, ти ніколи не напишеш значних творів Гришо, якщо не писатимеш мовою народу, який тебе народив. Тому що інакше твої твори будуть неприродними». 

Того ж року Григорій помирає. А Григір починає писати і спілкуватися виключно українською.

Гордість і упередження

Далі був Київ, робота у «Літературній газеті», кількох видавництвах, письменницька діяльність та багато алкоголю.

У 1963 році у родині Григора та Людмили народжується син, якого називають на честь батька письменника — Михайлом. 

«Одного Михайла замордували, може, хоч другому поталанить жити по-людськи. Об цім тільки й молю Господа Бога», — пише Тютюнник.

Через сім років на світ зʼявляється син Василь.

Григір та Людмила з синами

Однак родинне життя Тютюнника теж не можна назвати райдужним. Спочатку маленька службова квартира, без кухні, і підвіконня  замість письмового столу Григору. Далі — брак коштів. За спогадами письменника Анатолія Дімарова, Григір був єдиним письменником, який взагалі нічого не писав про совєтський союз. Авжеж, це не могло не впливати на його гонорари. А друг письменника Петро Засенко згадував:

«Йому бракувало підтримки в родині. Якось гостив у них удома на Раєвського, 28 і Людмила Василівна до нас: “Ви чули, Женя Гуцало нову книжку видав?”. Григір мовчить. Жінка зібралась і пішла на роботу, а він услід показує: “Ото Люда — всі мої ненаписані твори”. Я почав його заспокоювати, мовляв, жінкам завжди потрібні гроші. А Григір відповідає, що не може за гроші писати. До речі, йому й теща колись казала: “Ти, Грицю, пиши, як Собко. Он скільки написав томів!” Григір знав, що в Гуцала тисяч cім карбованців є. А тут знову нова книжка! Підходить до телефона, набирає номер: “Женя, в тебе ж гроші є..” А той запитує, мо’ тобі позичити? “Та ні! Ми ж iз тобою домовлялися тримати планку в літературі? Більше мені нема з ким домовитися! В “Мертвій зоні” ти її тримав. А зараз що написав?” Гуцало виправдовується. Григір: “Женя, так ми ж домовлялися з тобою… Женя… да пішов ти!” Й поклав трубку».

Серед інших спогадів Засенко розповідає як ходив із Григором свататися до акторки Ніли Крюкової (до речі, теж з Полтавщини), яка часто читала твори Григора  зі сцени. 

Григір Тютюнник та Ніла Крюкова

«Ніла, бувало, до Григора: “Дай я в твої очі хоч надивлюся!”. А мене як зустріне: “Петю, як тебе побачу, так і Григір переді мною!” Пропонувала йому побратися: “Я тобі таких козаків народжу!” Григір мені потім каже: “Я без батька ріс, то що ж, і мої “зайчики” без мене ростимуть?” А таки пішов свататися! Взяв і мене. Але вона не відчинила двері. Сидимо на лавочці біля будинку, квіти мнемо. Вже після смерті Григора Ніла призналася, що була вдома й дивилася на нас із вікна».

Однак Тютюнник не був донжуаном, попри яскраву зовнішність, вміння влучно жартувати та постійну увагу, зі стресом йому допомагала впоратися чарка. Григір не любив міста, пристосуванців і був дуже прямолінійним. Просто в очі міг стрельнути «стукачеві», що він про нього думає. Одному сказав:

«В тебе очі, як дві повії з Хрещатика».

Його гнітив Київ, але коштів на власний будинок у селі він не мав, та й родину треба було годувати. А ще йому не подобалося що звідусіль чує російську. Тому часто ходив на обідній перерві на Бессарабський ринок «послухати українську мову».

Фото Володимира Білоуса

Як письменник Григір довго виношував ідеї майбутніх творів, ділився ними з друзями. Його могла надихнути лише одна фотографія. А зважаючи, що він дійсно був талановитим автором, якого читали, уже у 70-х йому запропонували вступити до партії. Та Григір був категоричним: знайомому чиновнику відповів просто і без ходінь околяса:

«Я в твою партію не піду, тому що твоя партія вбила мого батька».

У 1974 р., коли Тютюнник працював у видавництві «Веселка», у день, коли Григора не було на роботі, приїхав цензор. З трибуни говорив про те, що:

«Ми всі з вами працюємо в галузі літератури. Ви пишете, а ми здійснюємо нагляд. Бо є два погляди на нашу Україну: радянський і ворожий, націоналістичний. Так от, є вказівка, щоб ім’я Григора Тютюнника більше не згадувалося ані як перекладача, ані як автора. А хто порушить це, буде відповідати місцем роботи». 

Григір зі старшим сином Михайлом. Фото: Володимир Білоус

Після того, як Григору переповіли суть зборів він обурився і сказав:

«Так що ж получається? Я написав лише напівправду, й за це мене викидають iз літератури. А як написав би всю правду? Мене що, вбити треба?!».

У тому ж 1974 році, його занесли в чорний список для всіх видавництв. Його ім’я стало забороненим у будь-яких публікаціях. Сам письменник переживав це дуже важко. 

Про Григора писали, висловлюючись сучасною мовою, заказухи і чорнуху, мовляв він «пише лише про дядьків і дідів», що його персонажі «злі, убогі та ображені». Критика Тютюнника знищувала, зважаючи, що він добирав кожне слово. З року в рік  Григір все більше пиячив, друзі-письменники згадували як Тютюнник говорив, що втомився жити. 

У 1980-му році ситуація змінилася — Григору дали премію імені Лесі Українки за повісті «Климко» та «Вогник далеко у степу». Однак тиск на нього не зменшився, до всього додалося ще й публічне приниження зі звинуваченням в крадіжці в ресторані, яке зрештою і підштовхнуло до самогубства. 

І лише через девʼять років по смерті за двотомник творів  Григору Тютюннику посмертно присвоїли Шевченківську премію.

Фото Володимира Білоуса

«Немає загадки таланту, є вічна загадка любові», – Григір Тютюнник. 

Джерело інформації: Полтавська Хвиля