«Ви можете уявити український світ без Полтавщини?»: про що в Полтаві говорив Віктор Ющенко

Напередодні зустрічі з Віктором Ющенком у Полтаві, яку організувала літературна агенція «Терени», під сповіщенням про подію було безліч коментарів. Здебільшого негативних: мовляв, «мабуть, скоро вибори, він готується і тому приїхав», «розграбували країну» і багато схожого. Однак, читати коментарі і вірити їм – себе не поважати, тому 30 жовтня ми вирушили на зустріч із третім Президентом України.

Віктор Ющенко. Фото тут і далі: літературна агенція «Терени»

Захід мав початися о 18:00. Хто був на концертах топових виконавців знає, що затягнути вихід хвилин на 40 – це норма. Та це не про Ющенка. На годиннику 18:07 – зустріч починається.

Він постарів. Одягнений просто: піджак, сорочка, чорні джинси. Майже усю зустріч стоїть і смішно тримає мікрофон, говорячи повз нього. Однак ті сто з лишком людей, які встигли зареєструватися на зустріч, сидять так тихо і так уважно слухають, що мікрофон і не потрібен.

Ющенко приїхав з дружиною. Вона у чорній вишиванці та у штанях в тон, сидить у першому ряду попереду мене, знімає чоловіка на телефон, інколи голосно видихає здебільшого, коли Андрійович розповідає про економіку, хоч і казав, що цифр на виступі ніхто не любить, але захопився статистикою (коли розповідав про свою роботу в банку в 90-ті). 

Катерина Ющенко

Катерина Ющенко уважно слухає свого чоловіка, киває, тримається за голову, коли він починає розповідати про поля на Чернігівщині, засіяні соняхом і подається вперед та вголос каже: «Яке цікаве питання», коли у Ющенка запитують, що б він змінив зараз, якби повернувся в минуле. До речі, це єдине питання, на яке він не дав відповіді. Але повернімося до початку.

«Мені їхати в Полтаву – це все одно, що з гори бігти. Великого секрету тут немає, – каже Ющенко. – Коли я був маленький, у моїй хаті було багато просвітництва. Я виростав у атмосфері, де була антена з мідної спіральки. Батько слухав радіо, а я часто слухав, що каже батько. А синтетичну уяву про всесвіт я отримав від бабусі, бо ми з нею на печі спали. Це компаньйон мій. Так от, якщо ти хочеш уявити Україну, зрозуміти на чому вона стоїть – по центру – Бог, а ліворуч біля Бога – Полтавщина. До того ж наша сусідка вийшла заміж за Валєру з Полтави, а моя мама дуже його любила. Та й дайте собі відповідь, чи насправді ви можете уявити український світ без Полтавщини? Ні».

Він ще багато говорив про опішнянську кераміку і про те, скільки можливостей під час війни має кожен регіон України, бо світ зараз любить нас так, як ніколи до цього, і що запросто можна запартнеритися з будь-ким. Ще розповідав про Полтавську битву і про те, як у 2008 році зустрічався з путіним і той пропонував відзначати 300 річний ювілей. Ющенко ж зауважив, що нації, яка тоді багато втратила, і гетьман якої зазнав поразки, святкувати нічого. Говорив і про памʼятник Мазепі у Полтаві та про те, як полтавці опиралися тому, аби він зʼявився.

«Ми маємо в серці носити своїх героїв. І я не хочу нікого ображати, бо ми, мабуть, вперше зустрілися. Але те, що Полтава не приймає Мазепу – ганебно. Так само Петлюру. – А потім продовжує: – Хто мій герой? Якщо людина боролася за Україну, віддала свій розум, свій час, свої зусилля життя і здоров’я – це мій герой. Якщо людина присвятила себе боротьбі за волю та незалежність України – це мій герой. Герої, це не ті, хто по воді ходить. У них є сторони, про які я не хочу говорити, бо вони мені не подобаються. Але вони боролися за мою націю, тому вони мої герої».

Ющенко простий і безпафосний, наводить багато прикладів до своїх аргументів, розповідає багато з історії, але найбільше його хвилює поняття нації. Він вважає, що саме нація – визначальна частина сильного та здорового суспільства. 

«За 33 роки ми з квазінації майже прийшли до нації. Послухайте, що кажуть американці. Я слухаю, до третьої ночі не сплю, а потім пігулки п’ю. Подивіться, яку оцінку інші країни дають Україні. Хіба не відчуваєте, що нами гордиться весь світ тільки тому, що ми стали солістами? І якщо ми цю дорогу не зрадимо і до неї додасться питання свободи та демократії, бо тільки свобода закріплена механікою демократії дає можливість розвиватися вільній людині, ми будемо сильними».

Він розповідає історію 300 спартанців, обʼєднаних спільними цінностями та історію північних вʼєтнамців, які кожен день протистояли першій армії світу, і виграли. 

«Як вони їх перемогли? Національний дух. Якщо в нас не буде розуміння нації як спільноти непереможної, є дух чи його немає. І якщо дух є – ви спартанці. Ви непереможні».

Віктор Ющенко певен, що спільнота єднає людей. І на першому місці у формуванні спільноти знаходиться мова. 

«І не кажіть, що вам всьо равно. Мені не всьо равно. Це так очевидно. Це наш суверенітет. Ви є носіями незалежного чи вам какая разніца? Мова – це наша суть. Я прошу, боріться за кожне слово».

Далі він говорить про предків, розповідає про українського Чайковського, Гоголя, Рєпіна, яких росіяни присвоїли собі. Розповідає, як Рєпін заповідав поховати його у Фінляндії на невідомому горбку, бо той горбок називався Чугуївським.

«Нам предки кричать, що вони українці. Якщо нам вдасться зліпити усіх українців до одного, то ми зможемо все. Поляк єден. Він говорить одним голосом. Конфліктами його не розпиляєш. Поляки мають менше ресурсів і населення, але вони єдині. Якби ми у 1991 році були такі, як ми сьогодні, то ми були б там, де поляки, або навіть попереду».

«Усім національним треба дорожити. І коли я говорю про культуру, то це абсолютно не другорядне поняття. Це другий код нації, про який не треба забувати». 

«Зараз у лексиконі я найчастіше чую слово мир. З ранку до вечора, по кожному телеканалі говорять про мир. Але фінал у війні приносить різний мир. Один фінал, як каже путін – капітуляція. Це ж про мир розмова йде? Так ось, у 1938 році так само говорили про мир з Гітлером. Тоді теж найбільше слово мир вживали, а потім сталася Мюнхенська угода — найчорніша сторінка дипломатії ХХ століття. Тоді ми зрадили себе як люди, а через сім місяців почалася Друга світова війна».

Ющенко переконаний, що єдиний спосіб закінчити війну — досягти миру через силу. Тоді ми не зганьбимося перед майбутніми поколіннями, і нашим дітям та онукам не доведеться брати до рук зброю. Якщо ж ми погодимося на мир через капітуляцію, то лише питання часу, коли знову почнуться активні військові дії. 

«Це некерована країна. Вона (росія — ред.) розпадеться. Половина там спить, половина лягає і половина прокидається, – каже він про росію. – Проблема росії полягає в тому, що є путін і є ще 140 мільйонів таких путінів».

«По духовній аксіомі зло не повинно перемагати. Але інколи воно перемагає через байдужість. Бо кожен байдужий, свідомо чи ні, стоїть на стороні зла. Бо бути байдужим у цьому світі – гріх. Це наша відповідальність. І якщо у нас на шляху бувають проблеми, вони виникають, бо частина наших людей байдужа. Дехто говорить, що він поза політикою. Як ви поза політикою? Ви пробуєте жити поза суспільством? Вибачте, так не можна».

«Нам треба жити стійкістю і вірою у хлопців і дівчат, які сьогодні на фронті. Це ангели. Сьогодні на заправці зайшло 12 хлопців, військових. Знаєте, мені здалося, як вони зайшли – заправка аж присіла. Я підійшов до одного, його за спину так взяв і кажу на вушко: “Хлопці, вам сьогодні хто-небудь говорив, що ви найкращі?” А він посміхається і каже: “Ще не встигли”. Кажу: “Ну я за всіх тоді скажу”».

Віктор Андрійович ще багато розповідає про віру у військо та віру в перемогу, про ті ресурси, які ми маємо, наголошує, що ми не можемо бути байдужими, і кожного дня треба робити щось для своєї країни, аби було не соромно лишати її наступним поколінням. Розповідає про те, що президентство дало йому щастя пʼять років служити своїй нації. 

«Це далеко не легкий труд. Це тяжкість, але солодка тяжкість. Бо ти працюєш для тих, хто може називатися українцями. Це я без пафосу кажу. У мене позиція така».

А ще він розповідає, про пʼять музеїв, над створенням яких зараз працює. Про ткані рушники та трипільську культуру, про бджіл, бо «куди ж без них», та про хату Тарасика Григоровича, яку він наповнює. Каже, що Тарасик Григорович був би задоволений тим, як вона обставлена, про те, що на вході мріє зробити напис: «На замовлення Тараса Григоровича. Виконавець — В. Ющенко».

Він говорить про те, що залюбки приїде до Полтави ще раз: «Я, як унадуся, то не витурите». І додає, що полтавці можуть розраховувати на його підтримку. 

А потім зустріч закінчується. Ющенко дякує, а полтавці обступають його, аби щось запитати, попросити автограф чи сфотографуватися. Попри пізній час він спілкується з усіма. 

Я виходжу з залу. На вулиці чую повітряну тривогу. Чекаючи таксі я підслуховую тих, хто після мене покидає приміщення.

«Він такий класний», «Така поважна людина, і жодного пафосу», «Так круто було, він такий позитивний», «Боже, він так любить Україну».

Я їду додому з посмішкою. У таксі відкриваю Instagram і натикаюся на публікації із зустрічі. Там у коментарях люди продовжують писати про продажність, вибори та зневіру, навіть не усвідомлюючи, що аби не втратити віру, інколи достатньо вийти за поріг власного дому. 

Нагадаємо, цього місяця до Полтави також приїздив письменник і військовослужбовець Артем Чех. Репортаж із зустрічі з ним можна знайти за посиланням.

Джерело інформації: Полтавська Хвиля