Військовий з Полтавщини: від заправки до фронту

У 54 роки В’ячеслав Вівтоніченко пройшов шлях від роботи на автозаправці до бойової та подальшої служби в органах територіального центру комплектування та соціальної підтримки. У 1990-х роках він відслужив строкову, отримав спеціальність зв’язківця та звання старшого сержанта, але до початку повномасштабного вторгнення не планував пов’язувати життя з армією.

Про це розповідає Poltava Today

На початку повномасштабної російської війни Вівтоніченка мобілізували до 62-го окремого стрілецького батальйону як командира кулеметного відділення. Після навчань підрозділ виїхав на завдання: спочатку у червні — на Чернігівщину, де контролювали північні рубежі й берег Десни, діяли мобільними групами для протидії ворожим безпілотникам.

Новини за темою:

• Оперативна інформація про російське вторгнення в Україну станом на ранок 18 жовтня 2025 року
• Поліція Полтавщини надала резервні номери для екстреного зв’язку замість «102»

Бойові дії на Донеччині та ротації

Восени батальйон перекинули на Бахмутський напрямок, поблизу Курдюмівки, де основним завданням було утримання позицій під постійними обстрілами. Попри складні умови ротація пройшла без бойових втрат. Невдовзі підрозділ увійшов до складу 118-ї окремої механізованої бригади та брав участь у діях на Запорізькому напрямку — поблизу Оріхова, у боях за Роботине й Малу Токмачку.

Військове навантаження та стрес давалися взнаки: контузії, проблеми зі спиною, підвищений тиск накопичувалися місяцями. Влітку 2025 року стан здоров’я погіршився настільки, що командування запропонувало пройти військово-лікарську комісію і перейти на іншу службу за станом здоров’я.

Служба в цивільно-військовому співробітництві

У вересні 2025 року старшого сержанта перевели до Другого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП у Глобиному, де він працює у відділенні цивільно-військового співробітництва. Нові обов’язки менш фізично виснажливі, але значно важчі морально: організація поховань, перевезення тіл загиблих, робота з родинами загиблих, зниклих безвісти та полонених.

Вівтоніченко підкреснює, що така робота дається непросто, але її необхідно виконувати, аби вшанувати воїнів, які загинули, захищаючи Україну та її громадян. Він наголошує на важливості шанобливої взаємодії з рідними полеглих і точному виконанні організаційних процедур під час поховань.

«Досвід не з’явиться, якщо лежати на дивані й дивитися новини»

Попри втому й пережитий бойовий досвід, Вівтоніченко не втратив мотивації служити. За його словами, у 2022 році мотивацією було безпосереднє загрозливе сусідство ворога і захист рідних, а зараз вона залишається в тій самої площині — аби не допустити, щоб росія прийшла на українську землю. Він також зазначає, що багато цивільних чоловіків бояться йти до війська через відсутність досвіду, але сам наводить приклад, що навички приходять у процесі служби, а допомога товаришам є важливішою за страх.

Нині Вівтоніченко поєднує фізичні обмеження зі службовими обов’язками, намагаючись підтримувати бійців і допомагати родинам загиблих. Його історія — приклад того, як навіть людина без тривалого професійного військового минулого може стати важливою ланкою в системі оборони та підтримки країни.

Джерело інформації: Полтава Today