«Ай-Петрі» зі сміття: репортаж з села біля найбільшого звалища на Полтавщині

Шість мільйонів тонн сміття, висотою з десятиповерховий будинок, площею як 24 футбольні поля — це реальність села Макухівка поблизу Полтави. Це історія про те, як сухі цифри перетворюються на отруєну воду, хронічні хвороби і вкрадений горизонт для сотень людей, що живуть біля підніжжя сміттєвої гори. 

Запрошуємо разом з нами у подорож до села поблизу найбільшого сміттєзвалища Полтавщини.

Фото: Полтавська хвиля

Дорога крізь вирви та сміття: шлях до Макухівки

13 кілометрів відділяють Макухівку від Полтави.

Google Maps запевняє: через 20 хвилин ви будете на місці. Але, здається, навігатор погано розуміє, що таке справжня дорога до Макухівки.

Це кілька кілометрів суцільного випробування: асфальт вкритий ямами, рідкісні латки і багнюка після дощу. Обов’язковий «бонус» у вигляді закритого залізничного переїзду, де можна простояти пів години. Найскладніша ділянка — міст перед селом. Тут усі автівки сповільнюються до черепашачої швидкості, обережно маневруючи між вирвами в асфальті. І коли нерви вже на межі, за вікном раптом розгортається дивовижний краєвид: золоті дерева, оповите туманом поле, і тиха осінь.

Та ідилію руйнує фінальна точка маршруту. Дорога впирається в новий «пейзаж»: гори сміття, що, здається, сягають неба. Це Макухівське звалище, місце, куди десятиліттями Полтава звозить усе, що хоче забути.

Село на березі сміттєвого моря

На перший погляд, Макухівка не відрізняється від інших сіл: скромні хатки, кілька магазинів, майже безлюдні вулиці, час від часу проїжджає самотня автівка. На головній вулиці причаївся місцевий «гендель», якого не знайти на жодній карті. У ньому працює Катерина. Спочатку вона налаштована вороже, але зрештою неохоче погоджується на розмову.

«Вода вся стікає вниз, і жителі скаржаться, що вона коричнева. Якщо у дворі є скважина, пити з неї неможливо через сильний осад іржі. Вода просто жовта, оранжева», — втомлено каже жінка.

Рятує громадська колонка, але на все село залишилася лише одна робоча. Люди кажуть, що вода не годиться й для поливу, бо в ній «уся таблиця Менделєєва». Але жителі вперто продовжують садити городину. Кажуть, земля родить, хоч картопля і дрібненька. У кожному дворику — чорнобривці та акуратно підготовлені до зими грядки.

Гора, що вкрала горизонт

До розмови долучається пенсіонерка Людмила Петрівна. Її пам’ять, наче живий архів Макухівки досміттєвої ери.

«Я ще в сьомому класі вчилася, тут знімали фільм “Італійці браві хлопці”, — згадує вона. — На цьому місці був величезний котлован, завглибшки з дев’ятиповерхівку. Звідси брали пісок для будівництва мікрорайонів у Полтаві: Алмазного, Половок. А потім почали звозити сміття».

Спочатку це були відходи з взуттєвої фабрики:

«Як почнуть підпалювати оті штамповки, що залишалися після вирізання підошов, то над селом стояли величезні димові гриби. Я вночі прокидалась, щоб закрити кватирку», — розповідає пані Людмила.

З роками звалище розросталося. Коли гори сміття, що «цвіли усіма кольорами веселки», почали псувати краєвид туристам, їх намагалися засипати землею. Але згодом на старому місці почали зʼявлятися нові засипи. Тепер ці купи сміття видно навіть із Білої Альтанки у Полтаві. Людмила Петрівна з сумом на очах називає звалище «горою Ай-Петрі».

Вона показує рукою вдалину — туди, де між пагорбами видніється сіра гора:

«Ми колись, як автобус їхав на Макухівку, стояли на зупинці й бачили його здалеку. А тепер бачимо лише сміття. Уже скоро до неба навалять».

Отруєне повітря, вкрадене здоров’я

На питання про сморід зі звалища місцеві лише втомлено відмахуються.

«Звісно, якщо вітер звідти, то чути. Особливо влітку, коли гниють кавуни. Але ми вже за стільки років і не помічаємо», — зазначила пані Людмила.

На кожній вулиці стоять кілька сміттєвих баків. Місцеві жителі сортують пляшки до пляшок, папір до паперу, ніби маленькими кроками намагаються покращити приречений простір. У дощовий четвер людей на вулицях не багато, по дорозі нам трапляються лише кілька машин.

В одному затишному дворі, де господарями почуваються шестеро котів, нас зустрічає Олена. Вона мешкає в Макухівці 18 років. За цей час її донька встигла вирости й виїхати до Чехії, а головна проблема села (сміттєзвалище) нікуди не зникла. Навпаки, стала частиною медичної картки Олени.

Жінка говорить швидко, жартує про свій «дуже український» акцент і одразу за нього перепрошує. Вона розповідає, що найважче жити біля звалища влітку, коли на ньому спалахують пожежі, а тепло швидко розносить сморід до домівок:

«Влітку, в основний пік, вікна не відкриваємо, бо в хаті можна задихнутися. Дим іде на Лісок, на місто, але коли вітер, то може йти в кругову. Треба з цим щось дєлать, бо люди страждають».

Дим та сморід, що несуться на село, то не лише неприємний запах, а й пряма загроза здоровʼю:

«У мене самої алергія, хронічні бронхіти, і це тільки погіршує стан. А скільки людей від онкології тут померло? Багато. Я тут 18 років, то вже половини тих людей, яких знала, не бачу», — зазначає жінка.

Поки ми розмовляємо, з-під паркану вибігає маленьке кошеня. Господиня лагідно кличе його Тигреням. Також вона знайомить нас із Майком та іншими котами, імена яких вона вже й не памʼятає. Ці тварини — її єдина розрада і захист від щурів, які часом набігають зі сміттєзвалища. 

«Постройте тут хату і забудете за свалку» 

Біля ще одного двору ми зустрічаємо дідуся, який з цікавістю та посмішкою дивиться на нас. Здається говорити він не просто хоче, а давно готовий.

Чоловіка звуть Віктор, йому 73 роки. Він пригадує історію тридцятирічної давнини: початок 90-х, зустріч із тодішнім мером Анатолієм Кукобою.

«Народа повний зал. То я йому вопрос задав. Кажу: “Хто-небудь, постройте тут дачу, хату. Такі у нас дурачки є?”. Він питає (Кукоба — ред.): мовляв, що ви за вопрос такий задаєте? Всі замовкли. А я кажу: “Постройте хату і забудете за свалку. Бо сюди ж їздить надо”».

Найбільше чоловік побоюється пожеж:

«Цей год якось менше. А минулий год були. Диміло все тут, конечно. А звалище ж розростається, розростається і розростається».

Віктор пам’ятає його ще малим, коли сміття возили возами з м’ясокомбінату:

«Скільки ртуті туди вивезли, Боже! Машинами кожен день возили. Там радіація така, що… А перевірки? Хто їх там проводить? На папері, може, десь і є», — жаліється чоловік.

Але найболючіша його розповідь — не про сміття. Вона про те, що болить кожному українцю:

«Війна, падло, забрала їх… кадик би путіну вирвав. Не бачу дітей, онуків не бачу. Зараз за границею. Потікали з матерями, боялися, бо в городі жили. В мене дві дочки там, четверо онуків… Були раз оце, гуртом. Та що, адаптувалися вже. Ходять у школу, роблять. Важке це діло, важке».

Наостанок ми уточнюємо назву нашого видання: «Полтавська хвиля». Віктор криво посміхається: 

«Та яка в нас хвиля? Де у нас води немає?» — кидає він, натякаючи, на проблеми з водопостачанням у селі.

У нього — дві власні скважини. Бо говорить, що провести воду від міста, йому не вистачить і десяти пенсій.

Віктор повільно йде вулицею, щоб зустріти дружину, яка повертається з полтавського базару. 

Ізоляція: життя без доріг, аптек і майбутнього

Проблема звалища — лише вершина айсберга. Мешканці відчувають себе відрізаними від елементарних благ. 

Транспорт

З Макухівки до Полтави щодня курсує пʼять рейсів. 

«Автобус один. Раніше рейсів було багато, а тепер — п’ять на день. Колись у четвер пенсіонери їхали за пенсією — зараз не можуть. Кажуть, рейси скоротили, бо люди не їздять. А як їздити, коли дороги нема», — розповіла працівниця магазину.

Жителі зазначають, що графік руху вкрай незручний: у суботу останній рейс о 16:05, у неділю його немає взагалі. Взимку, в ожеледицю, ситуація ще гірша.

«Доводиться йти пішки до Дублянщини, а це неблизько. Особливо, коли тобі до лікаря чи в справах, де все розраховано по годинах», — зазначає жителька Макухівки Олена.

Інфраструктура

У селі немає ні аптеки, ні супермаркету. Лише два маленьких магазини, клуб та бібліотека. Жителі також скаржаться на відсутність роботи. Більшість мешканців їздять на заробітки до Полтави, або шукають роботу на звалищі. Раніше також багато людей працювали в локомотивному депо, проте нещодавно його обстріляли росіяни.

У Макухівці працює лише початкова школа (з першого по четвертий клас), де навчається 23 дитини, а дитячого садка немає взагалі. Мешканці побоюються, що і цю школу можуть закрити, як це вже сталося у сусідніх Верхолах, через брак дітей. Старших учнів відвозять на навчання у Полтаву. 

Розбиті дороги

Майже всі жителі показують нам одну й ту саму дорогу, яку «відремонтували» у 2024 році. Наразі на ній важко помітити асфальт, натомість лишилися ями, в яких можна залишити колеса.

Аварійний міст

Є ще одна, не менш символічна біда жителів Макухівки — підвісний міст через річку Коломак. 

«О! У нас міст підвісний. Поїдьте гляньте на нього. Його в 56-му году построїли. Це було щастя для людей, бо як вода розливалась, то в город треба було через три села йти. А зараз він на ладан дише», –розповів нам пенсіонер Віктор.

По ньому досі ходять діти до школи та дорослі, бо іншого короткого шляху немає, а автобус їде через Копили, роблячи величезний гак. Наразі міст тримається на зусиллях мешканців. Ми ступаємо на нього, і дошки пронизливо скриплять, а конструкція хитається під ногами. Між щілинами видно темну воду Коломака.

Ще однією проблемою мешканці називають російські удари. Люди бідкаються, що мало хто говорить про наслідки атаки у Макухівській громаді. Зокрема, від атаки 7 жовтня у сільських хатах вибило десятки вікон, а на залізній дорозі лишилися уламки дрона:

«Після цих всіх прильотів… У нас же ж депо поруч, через нас все летіло», — розповідає Олена. На щастя, її дім не постраждав.

Ми вирішили дочекатися місцевого автобуса, про який так багато відгукуються місцеві. З нього виходять четверо людей, і водій розвертає транспорт, ніби хоче швидше повернутися назад. 

Зокрема, з автобуса виходить мати двох дітей Ксенія, яка найбільше боїться війни та звуків вибухів:

«Можете піти подивитися, там осталися воронки. Вікна у нас постраждали, і дуже. Война – найбільша проблема».

Стереотипи

Більшість жителів Макухівки скаржилися нам на ромів. Жінка та чоловік, яких ми зустріли на мосту, розповідають, що знайшли уламки шахеда, проте побоюються, що «цигани» заберуть їх до будинку і щось може вибухнути.

Ромів дійсно багато в селі. Проте, від них не відчувається небезпека. Навпаки, знайомство з однією жінкою викликає лише позитивні емоції.

Марина тримає за руку хлопчика, ще один її син бавиться іграшками в колясці. Її чоловік загинув на війні, вона самотужки виховує трьох дітей:

«Роботи нема. Це тільки тут помойка одна, і все. Хоть вона й свалка, но заробить можна, день прожить можна», — розповіла Марина.

Її старший син живе та навчається у Полтаві, бо в місцевій школі не склалося:

«Тут (у Макухівці – ред.) дитина ходить, аби просто числитися. А я хочу, щоб він щось у житті вивчив, щоб не так, як я. Бо мене ж у школі не навчили ні ділити, ні множити», — розповідає вона.

Окремо Марина розповідає про ставлення односельців. Через темну шкіру її та сина називають «циганами»:

«Думають, якщо чорний, значить циган. А я його культурно вдіваю, кожного ранку бутерброд у судочок кладу. Він такий самий, як усі діти», — каже Марина.

Жінка розповідає про втому і безвихідь, але не скаржиться. Лише хоче, щоб діти мали шанс на краще майбутнє — без сміттєвих димів, без образ і без байдужості.  

Попри всі проблеми у Макухівці майже немає порожніх чи розвалених хат.  Дехто з молодих виїхав, але людей тут не меншає:

«Переселенці приїхали, та нема де жити. Хтось оселився в хатинці в лісі — між двома селами. Там бабуся живе, а тепер і переселенці з Донецька. Люди кажуть: аби дах був над головою, бо вже й сил немає переїжджати», — розповідає ще одна продавчиня.

Поки ми поверталися до Полтави, повз нас проїхала чергова вантажівка, навантажена сміттям. За нею — ще одна, і ще. Конвеєр, що наближає місцеву «Ай-Петрі» до неба, не зупиняється ні на хвилину. Над сміттєзвалищем кружляють чорні ворони, а на одній з куп знову бачимо задимлення. 

Ми залишаємо Макухівку, яка продовжить жити своїм тихим, непомітним життям, вдихаючи дим і п’ючи іржаву воду. Люди тут втомилися боротися і просити. Вони просто виживають, але глибоко в душі сподіваються, що колись замість вантажівок зі сміттям побачать на горизонті звичайний рейсовий автобус, який невпинно наближатиметься до їхнього села. Але поки що єдине, що невпинно наближається — це сміттєва гора.

Як розвʼязати проблему сміттєзвалища

За експлуатацію звалища відповідає КАТП-1628, керівництво якого визнає: полігон у критичному стані. Накопичення відходів тут почалося ще в 1953 році без належного проєкту, сортування та пересипання інертними матеріалами. Це спричинило зони глибинного тління та постійну загрозу зсувів.

Ще у 2021 році ГО «Еколтава» виявила у криницях Макухівки перевищення норм заліза, нітратів та амонію. Після масштабних пожеж 2024 року Держекоінспекція нарахувала майже 10 млн грн збитків, які підприємство зобов’язав сплатити суд.

Міська влада роками говорить про рекультивацію, але проєкт так і залишається на папері. Тим часом час спливає: за висновком Міністерства захисту довкілля, полігон можна використовувати лише до 2030 року. Проте на самому підприємстві називають ще коротший термін — 2028 рік, після якого навантажувати сміття стане фізично неможливо через круті та нестійкі схили.

Щоб відтермінувати колапс, потрібно 121 мільйон гривень. Якщо буде фінансування, їх планують витратити на придбання нового обладнання та техніки для боротьби з пожежами. Це дозволило б продовжити життя звалища ще на кілька років. Натомість на будівництво нового сміттєпереробного заводу треба 15 мільйонів євро (понад 725 мільйонів гривень), а на повне закриття звалища необхідно – 60 мільйонів гривень. Але поки що грошей немає на жоден з цих варіантів. Є лише стабільність — щоправда, не та, про яку мріяли жителі Макухівки.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Джерело інформації: Полтавська Хвиля