Історія старшого сержанта Степаненка: від бойових дій до ТЦК

Старший сержант Григорій Степаненко нині обіймає посаду головного сержанта взводу охорони Другого відділу Миргородського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. До цього він брав участь у бойових діях у складі двох різних бригад, відзначившись стійкістю та відданістю службі.

Про це розповідає Poltava Today

Військовий шлях та бойовий досвід

Протягом семи років із п’ятдесяти шести Григорій Степаненко віддав військовій службі. Починав зі строкової, де отримав сержантське звання, а цивільне життя пов’язав із роботою єгеря в місцевій філії УТМР. Однак наприкінці 2014 року отримав повістку на мобілізацію. Службу розпочав у Лохвицькому райвійськкоматі водієм, а після навчання став старшим оператором протитанкового взводу 13 батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади, виконуючи завдання біля Авдіївки.

Новини за темою:

• Оперативна інформація про ситуацію на фронті України станом на 15 листопада 2025 року
• У Полтаві на зупинках з’явилися покажчики з адресами та QR-кодами укриттів

Після року служби повернувся додому, працював водієм у комунальному підприємстві й не планував знову одягати однострій. Проте повномасштабне вторгнення рф 24 лютого 2022 року змінило його плани.

— Ранком почув новини, схопив бронік, каску, мисливську рушницю і побіг у ТЦК. Взяв у кишені пульки — думаю, якщо росіяни попруть на нас, то хоч когось та й зупиню. Ми ж були впевнені, шо вони на нас попруть, готувалися зустрічати. Та вони пішли через Чернігівську область — десь не там звернули під Гадячем.

Разом із ним того самого дня до лав Збройних сил долучився і його старший син, дізнавшись, що батько вже стоїть у черзі до ТЦК. Обох мобілізували до роти охорони, де вони разом патрулювали район, несли службу на блокпостах, а згодом вирушили на прикордоння Сумщини, виконуючи бойові завдання, охороняючи військові об’єкти та спостерігаючи за ворогом.

Майже рік батько й син служили в одному підрозділі, аж поки в травні 2023 року їх не розподілили у різні бригади — таку практику застосовували для багатьох родин. Старший сержант Степаненко був переведений до 110 окремої механізованої бригади імені Марка Безручка, де виконував завдання з утримання позицій під постійними обстрілами біля Авдіївки.

Життя на передовій та повернення у тил

Григорій Іванович швидко звик до жорстоких умов війни. Підтримкою слугували зв’язок із рідними й міцна дружба з побратимами. Воїн зізнається, що найважче було не боятися бою, а постійно відчувати загрозу поранення. Описує випадки, коли дивом уникав смертельної небезпеки, а також допомагав побороти страх молодим бійцям, які вперше опинилися під обстрілами.

Служба проходила в тяжких умовах: двотижневі бойові виходи з мінімальним сном, контроль вулиць у групах, нестача води та їжі, складні умови зимових морозів, коли для обігріву використовували окопні свічки, а воду доводилося розтоплювати. Постійна загроза з боку ворожих дронів, артилерії, застосування газу й фосфорних боєприпасів — усе це стало буднями для старшого сержанта та його побратимів.

На початку 2024 року він мав їхати у відпустку та планував підлікуватися. Взяти із собою вдалося лише найнеобхідніше, адже розраховував повернутися за 15 днів. Проте підрозділ, де він служив, потрапив під обстріл і був частково знищений. Як з’ясувалося, саме його місце відпочинку було вражене, і лише від’їзд урятував йому життя.

Під час лікування лікарі виявили у Григорія Івановича важку невиліковну хворобу. Після лікування та проходження військово-лікарської комісії він був переведений на службу у тилу — спершу в Лубенське ТЦК та СП, а з березня 2024 року служить у рідній Лохвиці, командуючи взводом охорони.

Його обов’язки полягають у розподілі нарядів, контролі за харчуванням особового складу, а підлеглі ставляться з повагою, як до батька. Крім цього, старший сержант періодично виконує почесну варту під час поховань полеглих воїнів. Він зазначає, що це — найважче завдання, адже доводиться стояти поруч із родинами, які прощаються із загиблими героями.

Окрім служби, Степаненко брав участь у заходах щодо оповіщення громадян про мобілізацію. Він відзначає, що іноді військовим доводилося стикатися з агресією, навіть фізичними нападами. Для зниження напруження використовують бодікамери, але це не завжди стримує громадян.

Григорій Іванович визнає, що переконати людей складно, а байдужість частини суспільства викликає у нього нерозуміння:

«Виходить, хай Грицько з сином воюють, а я посиджу вдома? Але ми такі самі люди, і військовий обов’язок же не для одного мене. Війна прийшла, коли нікого з нас не питали, чи ми хочемо воювати. Треба було захищатися — ми пішли. А зараз хлопців ніхто навіть не поміняв, бо тут, у тилу, люди не розуміють нічого. Отак взяти б цих людей і повезти — хоча би краєчок показати, що це таке — війна, коли росія приходить в твоє місто. Може б нарешті зрозуміли, що ми, українці, просто мусимо зупинити це уособлення зла», — підкреслює військовий.

У родині Степаненків формується династія: син Григорія Івановича, також військовий, вже має звання молодшого сержанта та командує відділенням у механізованій бригаді.

Джерело інформації: Полтава Today