Іван Скляр: бандурист і майстер з Миргорода
Іван Михайлович Скляр залишив помітний слід в українській музичній культурі як виконавець і як майстер, який удосконалив конструкцію народних інструментів. Народжений у Миргороді на Полтавщині 21 лютого 1906 року, він поєднав у собі музичний дар, художні здібності та технічне мислення, що згодом визначило його роль у розвитку бандурного мистецтва.
Про це розповідає Poltava Today
Дитинство, ремесло та перші інструменти
Дитинство Скляра було складним: рання втрата батька й матеріальні труднощі змусили його рано працювати. Незважаючи на це, у церковноприходській школі він проявив хист до малювання й співу, пробував писати вірші й загалом тягнувся до мистецтва. Щоб заробляти на життя, Іван працював пічником, а потім шевцем, водночас здобуваючи репутацію вправного майстра-умільця, який міг виконати найрізноманітні роботи — від побутових до художніх.
Новини за темою:
- Польща відповіла Ілону Маску щодо відключення Starlink для України
- Зв’язківець Раф забезпечує надійний зв’язок на передовій для українських військових
Рубіконом у його житті стала зустріч 1923 року з Павлом Коробком — бандуристом, чий голос і манера супроводження на бандурі вразили Скляра. Після тієї вечірниці він вирішив вчитися грі на бандурі та виготовив власний інструмент у майстерні батька. Першу бандуру він змайстрував за зразком інструмента Коробка — із 23 струнами та 6 басами. 1928 року Скляр виготовив бандуру «київського типу» за ескізом етнографа Опанаса Сластіона на замовлення Дмитра Яворницького, що засвідчило його вміння працювати за складними технічними кресленнями й етнографічними зразками.
Творчість, капела та внесок у конструкцію інструмента
Уже 1925 року Скляр узяв участь в організації Миргородської селянської капели бандуристів ім. Т. Шевченка, де швидко став провідною постаттю: виступав як соліст і ансамбліст, а згодом — і як керівник. З 1930 року капела гастролювала Україною, а в 1936 році Іван Скляр очолив колектив при Миргородському будинку культури. Під час нацистської окупації капела припинила діяльність: Скляр пережив примусові роботи, у цей період створив «Думу про німецьку каторгу». Після вигнання окупантів у жовтні 1943 року капела відновила роботу і активно концертувала під його керівництвом.
Після війни Скляр разом із частиною найкращих виконавців перейшов до Українського державного народного хору Григорія Вірьовки, де у 1950–1955 роках очолював оркестрову групу. У 1956 році він відійшов від керівництва оркестровою групою, зосередившись на сольній творчості й конструктивній роботі над інструментами.
Як виконавець Іван Скляр виконував історичні, побутові та ліричні народні пісні, багато з яких обробив сам. Він створив понад 200 творів, серед відомих — «Коню, коню, вірний друже», «Гей дівчата й молодиці» (1945), «Колискова» (1946), «Як виступав Богдан» (1954), «Ой по морю золотому» (1955), «Ой вийде сонце» (1956), «Веселі струмочки» (1957), «Сюїта для бандури» (1957), «Ми той народ» (1958), «Край новий» (1959) та інші.
Найпомітнішим внеском Скляра в мистецтво бандури стало його інженерне переосмислення інструмента. Він перетворив бандуру з переважно індивідуального народного інструмента на конструкцію, пристосовану до сцени, ансамблю й оркестру. Скляр розробив і виготовляв різні типи бандур — від малого «пікколо» до баса й контрабаса — уніфікував механіку і стрій, добиваючись рівного звучання, стійкого ладу й можливості виконувати складну музичну літературу в різних тональностях. Результатом стала універсальна конструкція, що поєднувала кращі риси різних типів бандур; з 1952 року за його зразками було налагоджено серійне виробництво на Чернігівській фабриці музичних інструментів. Окрім бандур, Скляр також конструював цимбали власної конструкції.
Помер Іван Михайлович Скляр 26 жовтня 1970 року в Києві. Його спадщина — численні твори виконавської школи та вдосконалені конструкції інструментів — продовжує впливати на навчання, капели й професійні ансамблі в Україні та за її межами.
Джерело інформації: Полтава Today