«Йому там постійно прилітало за прізвище»: історія Ярослава Хохлова, який четвертий рік у полоні

Чотири роки великої війни. Чотири роки очікування листа чи бодай короткої звістки. Поки країна рахує дні повномасштабного вторгнення, тисячі українських родин ведуть інший лік – днів полону своїх найрідніших. 

Сьогодні ми розповідаємо історію Ярослава Хохлова – військового, який зник у травні 2022-го, і двох жінок, що всі ці роки не перестають чекати його повернення.

Субота. Лютий. Каштанова алея. По обидва боки огорожі стоять люди з плакатами: вони чекають з полону своїх чоловіків, братів, синів. 

Крізь натовп іде чорноволоса дівчина з великими очима, сповненими надії. Вона швидко знаходить своїх, обіймає інших жінок, усміхається та підходить до мене.

«Знайомтеся, це мої подружки», – каже Олена.

Олена у Полтаві живе не так давно. Вона переселенка з Луганщини. Хоч наше місто вивчила ще не ідеально, але саме сюди приходить кожні два тижні. Тут відбувається мирна акція-нагадування про військовополонених та безвісти зниклих. 

Дівчина працює соціальним педагогом з дітьми і в суботу в неї також робочий день, однак зізнається, що пропускати акції – не може. Тому вигадала хитрість: пересуває свій обід на годину раніше і йде сюди. 

«Вони (діти – ред.) як дізналися, що я ходжу на акції запитують у мене “а вам гроші платять за них?”, кажу їм, що ні, а вони – “шкода”. Я сказала, що це не найгірше, що може бути» , – сміється Олена.

Крізь шум машин вона з усмішкою показує плакат, який малювала власноруч для Ярослава. З ним вона приходить кожного разу.

Напередодні акції відбувся перший у 2026 році обмін полоненими та цього разу Ярослава знову не повернули. І так вже четвертий рік поспіль. 

«Я не шкодую, я тут самостійний»

Ярослав Хохлов жив у Харкові та працював ветеринаром, як і його батько. Мама хлопця Олена Петрівна розповідає, що він з дитинства любив тварин. Тож коли виріс почав працювати у клініці батька, а згодом пройшов курси кінолога.

«Мені на роботі принесли запрошення на службу у прикордонному загоні. Я принесла його додому, кажу: “Синок, подивись, ти по всіх параметрах підходиш”» , – згадує пані Олена.

Фото з особистого архіву сімʼї

Ярослава зацікавило це. Він почав проходити різні комісії, медичне обстеження та співбесіди. Вже через півроку хлопець служив у прикордонному загоні. А ще через три місяці гарно себе зарекомендував, тому його підвищили у званні.

«У нього були загони хлопців із своїми собаками, так він і служив», – говорить його матір.

Ярослав під час служби. Фото із сімейного архіву.

Пізніше Олена Петрівна запитала у сина чи не шкодує він про свій вибір. На що Ярослав їй відповів: 

«Я не шкодую, я тут самостійний, мені все подобається».

Служив хлопець на Луганщині, де і почалася вся історія. 

«Лєна. 25 років. Вегетаріанка»

Написав хлопець Олені у січні 2022-го року. 

«Я побачила це повідомлення і прочитала, але не відповіла», – зізнається Олена.

Після такої «невдачі» хлопець швидко видалив повідомлення. Але здаватися не планував – написав знову і на цей раз успішно:

Так і почалося їхнє спілкування. Згодом дівчина дізналася, що Ярослав питав про неї у її подруги Насті, з якою він разом служив. 

«Я їй казала: “Настя, ти якраз ото підеш туди працювати, то знайди мені там жениха, ти ж їх там всіх знаєш”. А вийшло, що він сам знайшовся», – сміється Олена.

Олена жартує, що вони товаришують з дівчиною понад 20 років, а вона розповіла хлопцю про неї лише кілька фактів:

«Це Лєна. 25 років. Вегетаріанка»

І на цьому моменті вже все могло б піти не так, адже Ярослав – мисливець. Та це не злякало ні хлопця, ні дівчину. 

«Він спитав у мене “А як ти зі мною будеш спілкуватися? Я ж мисливець, а ти м’яса не їсиш”. Кажу: “Ти ж мене не будеш заставляти ходити і вбивати тварин або ж не будеш просити мене щось зробити з цими тваринами. Це твій вибір, а це мій вибір”», – розповідає Олена.

Так вони почали листуватися щодня, а кожного вечора говорили по телефону. У лютому дівчина святкувала день народження, Ярослав ретельно підготувався до цього дня: замовив доставку квітів та відправив подарунок. Це приємно здивувало Олену, адже, за її словами, хлопець завжди дотримував свого слова та навіть на відстані серйозно ставився до їхнього спілкування. 

А ще дівчину вразила його любов до батьків, адже про свою матір та велику родину Ярослав розповідав постійно, хоч Олена і з посмішкою на обличчі зізнається, що спочатку подумала: «черговий мамин синочок».

13 лютого 2022 року Ярослав вперше приїхав до Олени. 

«Він вибіг з роботи, ми вперше погуляли кілька годин, після цього ще активніше спілкувалися онлайн», – розказує Олена.

Після зустрічі хлопець думав вже про друге побачення й завів розмову про переїзд, адже селище Олени розташовувалося неподалік місця служби Ярослава. Та цим планам не судилося збутися. 

24 лютого 2022 рік

У лютому в хлопця розпочалася відпустка, яка мала закінчитися 24-го. Ярослав приїхав додому у Харків. Та вже 22-лютого йому зателефонували й наказали терміново повертатися на місце служби. 

Вже на наступний день хлопець намагався виїхати, але запізнився на маршрутку. Це і врятувало йому життя.

«Всі хлопці, які пішли 24-го безпосередньо на кордон, на жаль, загинули. Тому якщо б він не запізнився, то теж заступив би того дня на пост», – розказує Олена Петрівна, матір хлопця.

Розпочалося повномасштабне вторгнення. Вже у перші дні російська армія окупувала селище Олени, тож у неї почалися проблеми із зв’язком. 

«На кілька днів він зник повністю і ми, знаєте, як на 50 років назад відкинулися. То наш Vodafone ставав як роумінг і я ото так ловила інтернет, щоб відписати йому», – згадує ті події Олена.

Та попри це вона все одно продовжувала підтримувати спілкування із Ярославом. Іноді навіть вдавалося говорити по відео.

«Ми там були говорили, але я вже бачила, що він не дуже був сконцентрований на розмові».

Тоді Ярослав вже воював на Донеччині, тому іноді міг зникати з мережі. У травні 2022 року він написав Олені і попередив, що не буде заходити у соцмережі кілька днів. Через кілька годин дівчина прочитала й відповіла. На цьому їхня переписка зупинилася. 

Чотири роки неволі

У ніч на 23 травня 2022 року почався масовий наступ російських військ на місто, де Ярослав був разом з хлопцями. Тож вони почали відступати самостійно. 

Ярослав, який був старшим на місці, організував вихід бійців невеликими групами: перших п’ятьох він вивів і повернувся назад за наступними. Та коли він вирушив із другою групою, вони потрапили під обстріл.

«Ярослав і ще один хлопець, забігли чи то в гараж, чи в літню кухню, і там підвал, вони стрибнули туди і туди ж прилітає», – розповідає матір хлопця.

Та завдяки маленькому підвалу чоловіку вдруге вдалося врятуватися. Перечекавши всередині обстріл, хлопці вже планували тікати далі. Однак місцеві жителі здали їх росіянам. Так Ярослав потрапив у полон, у якому знаходиться й донині. 

Олена зізнається, що поставила собі термін – тиждень. Поки тривають ці дні, вона просто чекатиме повідомлення або дзвінка від Ярослава. Та він так і не написав.

«Тоді я знайшла номер його мами через свою подружку і написала їй. Ми поговорили по телефону і вона мені все розказала. Ото я так з мамою перший раз познайомилася з такою не дуже хорошою причиною», – каже Олена.

Тоді Олена Петрівна і розповіла дівчині, що Ярослав – зниклий безвісти. Відтак і почалося їхнє очікування. Дівчина зізнається, що моніторила всі російські пабліки, щоб знайти бодай якусь інформацію про Ярослава. 

Через понад 100 днів з моменту зникнення матері хлопця прийшов лист, з якого вони і дізналися, що Ярослав у російському полоні.

«Це був найщасливіший момент 22-го року, бо я нарешті змогла видалити всі російські пабліки», – розповідає Олена.

Згодом вони отримають ще два листа. 

«Там мало інформації, бо цензура. Писав, що він майже здоров. Майже, бо їх змушують постійно стояти і через це у нього зʼявилися великі проблеми із ногами. Це вже розповідали хлопці, яких звільнили і які його там бачили», – говорить Олена Петрівна.

У одному із листів хлопець попросив маму допомагати Олені. Так і вийшло. 

«Я коли переїхала до Полтави, то я швидко виїжджала, тому у мене нічого не було і мені Петрівна все надіслала: посуд, побутові речі. Також я на Новий рік до них їздила, познайомилася із сімʼєю його», – розповідає Олена.

Дивлячись на фото Ярослава, я помічаю, що хлопець виглядає молодшим як на свій вік, Олена посміхається і каже, що дійсно так і є. Однак згодом посмішка згасає і вона пригадує, що росіяни теж помітили це і жартували ніби по його вигляду і не скажеш, що в полоні – «надто гарно зберігся».

Фото надала Олена

Та дівчина розповідає, що коли показувала фото чоловіку, якого вже звільнили з російської неволі, він не зрозумів хто це та сказав, що ніколи б не впізнав Ярослава таким. Пізніше Олена розкаже і про те, що «прилітає» хлопцю і за його прізвище. 

Матір хлопця разом з Оленою продовжують чекати: ходять на мирні акції, пишуть Ярославу листи та шукають бодай якусь інформацію. Зокрема, Олена Петрівна їздить за кордон на мітинги, щоб вкотре нагадати світу про військовополонених. 

Олена Петрівна у Стамбулі під час мітингу із родинами військовополонених

«Лєна – вона умніца, вона ж психолог, думаю вона знайде всякі штучки, всякі підходи, коли він повернеться, і все буде у них добре», – мріє Олена Петрівна.

Наприкінці розмови жінка зізнається, що 23 число стало для неї сакральним: 23-го син підписав контракт, 23-го потрапив у полон, і вона щиро сподівається, що саме 23-го він вийде з нього на волю.

Між пам’яттю та прірвою: чому військове кладовище Полтави стало полем бо(л)ю «У мене хвилина мовчання 24/7»: як Надія Тихоненко з Полтавщини несе памʼять про свого загиблого сина

Джерело інформації: Полтавська Хвиля