Сергій Кириченко закликає захищати Україну: героїзм та відвага

54‑річний Сергій Кириченко, колишній командир відділення ПТРК у 209‑му окремому протитанковому дивізіоні, сьогодні працює в тилу — у Другому відділі Миргородського територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Він пройшов шлях від добровольця і бойового офіцера до службовця, який тепер опікується родинами загиблих, зниклих безвісти та поранених, і при цьому закликає інших активніше захищати державу.

Про це розповідає Poltava Today

— Добровольцем я пішов. Спершу був два місяці від початку повномасштабної війни у нас в Заводській громаді у самообороні, а потім поїхав до найближчої частини — в Пирятин, взяв відношення. Пройшов повторну ВЛК: сховав медкартку, щоб потрапити в бойову частину, бо спочатку був визнаний обмежено придатним. 20 травня був уже призваний на службу. Дружина трохи плакала, але ми з нею поговорили. Пояснив, що це мій громадянський обов’язок і я все одно вдома не всиджу, коли війна в країні,

Від цивільного інженера до командира ПТРК

За фахом Сергій — інженер‑землевпорядник. Після початку масштабної агресії він добровільно пішов на службу: спочатку два місяці в місцевій самообороні, пізніше — до частини в Пирятині. Хоча спочатку медична комісія визнала його обмежено придатним, він потрапив до бойового підрозділу і 20 травня був призваний. У підрозділі отримав позивний «Богун» — за інтереси до історії козацтва та розповіді про полководців старих часів.

Новини за темою:

• У Полтавській області впали уламки ворожих дронів у трьох районах
• За тиждень підтверджено загибель 26 військових, пов’язаних із Полтавщиною

Навчання операторів ПТРК Javelin у його підрозділі тривало лише два тижні на симуляторах: реальних стрільб через високу вартість озброєння не проводили. Перший бойовий постріл Сергій зробив уже в реальних умовах. Перший вихід у бойову операцію разом із напарником відбувся 6 вересня у складі ОТУ «Соледар» неподалік Лисичанського НПЗ. Дії підрозділу порівнював із роботою «снайперів по танках»: розвідка напрямків, вишукування позицій і довга, іноді тижнева, робота на одній точці.

Позиції часто облаштовували самотужки: укриттів не було, доводилося зариватися в землю та ховатися в залишках попередніх укріплень. Після понад тижня спостереження розрахунок виконав завдання — двома пострілами знищили танк і БТР противника.

Початковий режим роботи був 5/5: п’ять днів на позиціях та п’ять — на відпочинок, рекогностування і підготовку. У подальшому Богун став головним сержантом батареї, в якій було три взводи, а вже за місяць — виконував обов’язки командира взводу ПТРК. Восени 2023 року отримав первинне офіцерське звання і став повноцінним командиром взводу.

Поранення, евакуація та робота з родинами

Про свої заслуги на посаді командувача приймався говорити стримано, підкреслюючи: головне — зберегти людей. Одного разу під час виїзду машина екіпажу потрапила під три прильоти, від неї мало що залишилося; водій, який постійно супроводжував офіцера, ледь вижив. Сергій згадує ті години очікування як одні з найстрашніших.

Після ряду бойових виїздів підрозділ працював на різних напрямках: після Соледарського — на Харківщині (Липці, Вовчанськ, Великий Бурлук, Білий Колодязь), де перекривали можливі танкові прориви від Куп’янська до Золочіва. Командир особисто визначав місця розташування підлеглих; частина підрозділу була прикомандирована до різних бригад і постійно переміщувалася уздовж лінії фронту.

Одного з виїздів Сергій став мішенню FPV‑уїду: дрон влучив у мотор авто, і хоч офіцер уникнув поранень, контузія значно погіршила його стан. Після евакуації й лікування за висновком ВЛК його визнали придатним до служби лише в тилових підрозділах, і командування запропонувало шукати переведення ближче до дому.

17 березня 2025 року Сергія призначили офіцером Другого відділу Миргородського ТЦК та СП, а з липня він очолив відділення ЦВС. До його обов’язків входить робота з родинами загиблих, зниклих безвісти та полонених: оформлення виплат, організація поховань і нагороджень, постійний супровід і комунікація. У співпраці з органами місцевого самоврядування він вирішує питання матеріальної та соціальної підтримки таких сімей, а також супровід поранених і вирішення пов’язаних із цим питань.

Найважче у службі для нього — повідомлення про втрати і проживання болю разом із рідними загиблих. Сергій зазначає, що незважаючи на емоційні зриви та звинувачення, люди здебільшого розуміють його роль: вони знають про його бойовий шлях і ставляться з повагою.

Свою участь у війні Кириченко не романтизує і би волів ніколи не бути до неї причетним. Водночас він наполягає: коли держава опинилась під агресією росії, єдина можливість захистити близьких — тримати ворога якнайдалі від власних домівок. Як приклад наводить історію села біля Соледара, де після приходу «освободітелів» місцеві жінки пережили тяжкі утиски; це, на його думку, один із аргументів проти нейтральної позиції в зоні бойових дій.

Закликаючи тих, хто вагається, Сергій ставить риторичне питання про очікування суспільства: чи мають старші, досвідчені воїни знову тримати фронт, поки молодь продовжує звичне життя. Він вважає, що нині час багатьох стати на захист країни.

Джерело інформації: Полтава Today