«Кожен день — вижити»: як боєць з Маріуполя витримав 1069 днів російських катувань

Захисник Азовсталі Владислав Олейніченко пройшов через пекло полону – майже три роки катувань у Оленівці, Горлівці, Торезі та Бійську. Три поранення за один день, голод на Азовсталі, де одна пляшка води була на трьох. Повернувся, одружився, вступив на психолога, щоб допомагати іншим. Нещодавно відвідав Чернівці, де живуть його родичі, і взяв участь в акціях на підтримку полонених. На Буковині його історія стійкості вражає багатьох.

Про це розповідає чернівецьке видання BUK media.

До повномасштабного вторгнення Владислав був працівником металургійного комбінату в Маріуполі. Наприкінці 2021 року підписав контракт з Національною гвардією. Через три місяці місто стане епіцентром найжорстокіших боїв.

Фото BUK Media

Перше поранення отримав, коли підствольна граната розірвалася поруч — уламки влучили в стегно та коліно. Друге — у плече під час мінометного обстрілу. Третє, найстрашніше, сталося через кілька годин — міномет влучив у будинок, уламок прошив наскрізь спину і вийшов через шию. Лікарі казали, що він народився в сорочці: ще 2 мм вправо — перебило би хребет.

У середині квітня після важкого поранення потрапив на Азовсталь. Там були проблеми із водою та їжею. На початку травня зовсім важко — одна пляшка води на трьох. Підтримували один одного мріями про майбутнє.

«Я вважав, що ми звідти підемо або 200-ми, або нас візьмуть у полон. Інших варіантів не бачив», — каже боєць.

Що допомагало? Думки про родину. Вони змогли виїхати і були в безпеці. Це тримало як мантра.

Фото BUK Media

Шістнадцятого травня закінчилася оборона Азовсталі. Владислав одразу зрозумів — краще вже не буде. Хтось казав про евакуацію, але він знав: це полон.

Почалося пекло на 1069 днів. Оленівка — моторошне місце, де санітарія і їжа були відсутні. Потім майже два роки в Горлівці.

«Там робили все для того, щоб ти не помер і щоб тобі не було краще. До нас ставилися як до тварин. Били і знущалися. Катували, ламали морально і фізично», — розповідає Владислав.

Фото BUK Media

Допити були банальні і тупі, але працювали. Заводили в кабінет, одразу били, потім починали спілкуватися. Вибору не було.

Торез був легше, але напруга залишалася — постійний стрес, неможливо розслабитися ні на хвилину. Найстрашніше — СІЗО у Бійську, Алтайський край.

«Там тебе просто стирали з лиця землі. Там робили все, щоб ти сам себе зміг задушити морально. Кожен день там був як нове випробування. І щоб перейти на наступний день, ти мав просто… вижити», — каже він.

Що допомагало вистояти? Знав, що чекає родина. Від хлопців, які нещодавно потрапили в полон, дізнався, що за них стоять люди у містах, родини борються. Підтримка друзів у полоні була як маленька частинка сім’ї.

Коли сказали про обмін, не вірив до останнього. Навіть у літаку думав: зараз щось піде не так.

Фото BUK Media

«Перший ковток свободи і вільності. Це неможливо описати словами. Просто стоїш і дихаєш. І розумієш: ти вдома», — згадує боєць.

Найважчим у перші дні було адаптуватися до людей. Був страх, що не зможе нормально спілкуватися. Старався обходити людей стороною. Все здавалося дивним, незвичним.

Переїхав з батьками до Ірпеня. Там познайомився з майбутньою дружиною — випадково, почали спілкуватися, все перейшло на серйозні відносини. Вона допомогла повернутися до життя.

Вступив до університету на психологію. Хоче в майбутньому допомогти хлопцям, що повернулися з полону.

«Цивільні психологи не можуть нам допомогти, не пройшовши те, що пройшли ми. Вони не розуміють. А я — можу. Я знаю, що це таке», — переконаний Владислав.

У Чернівцях живуть родичі: бабуся, сестра Анастасія та хрещений син Матвій. Нещодавно був на акції «Щедрик тих, кого чекаємо».

«Коли я повернувся і дізнався, що за мене стояли на площах люди, яких я навіть не знаю, і вони стали моїм голосом… Я одразу зрозумів, що наша підтримка один одного — не на показ. А щоб відчували ті, хто повертається: їх чекають, про них пам’ятають», — каже він.

Про Маріуполь важко говорити. Після всього зруйнованого не може уявити місто цілим. Навіть у мріях.

Після пережитого найбільше цінує ставлення людей один до одного. Не гроші, не кар’єра, не статус. А просто — як ти ставишся до людини поруч.

Мрія проста: щоб діти ніколи більше не знали, що таке війна і страждання. Волі для українського народу.

Текст для сайту bukmedia.com.ua підготувала Ольга Лучек

Джерело інформації: Полтавська Хвиля