«Мене не цікавить чужий досвід, у мене є свій», – український письменник та військовослужбовець Артем Чех у Полтаві

26 жовтня у Хартія-Хаб у Полтаві відбулася зустріч з українським письменником та військовослужбовцем Артемом Чехом. Організаторами заходу стала літературна агенція «Терени».

Артем Чех. Фото тут і далі — літературна агенція «Терени»

Довідка. Артем Чех – український письменник, автор книг «Район Д», «Хто ти такий» (Книга року ВВС-2021, за якою режисерка Ірина Цілик зняла фільм «Я і Фелікс»), «Точка нуль», «Пісня відкритого шляху». Артем уже писав книгу про війну, після того, як у 2015 році був у АТО. Це його друга збірка, написана про досвід на повномасштабній війні і, як запевняє автор – остання.

Так уже сталося, що письменник в Україні це не лише автор, чиї книги ви купуєте, бо ж суспільство нині спрагле до розмов з лідерами громадської думки. Тому і з Артемом під час презентації говорили не тільки про книгу, а і про війну та культуру. 

Зустріч починається із запитання до Артема. «Хто ти такий?» – питає модераторка Тетяна Терен, посилаючись на те, що це питання часто виникає і у книзі «Гра в перевдягання».

«Я письменник, – зауважує Артем. – Військовий досвід – це не те, до чого я прагнув усе своє життя. Це необхідність. Я письменник у першу чергу і відмежовую себе від ветеранської літератури. Для мене ветеранська література – це про письменників, які були народжені у формі. Я просто письменник. Неважливо про що я пишу. У мене був досвід і я написав «Точку нуль» та «Гру в перевдягання».

«Гра в перевдягання» за словами автора, це майже продовження «Точки нуль». 

«Це друге входження в оцю ріку (військовий досвід – ред). Тому власне і «Гра в перевдягання». Бо я змінюю військовий одяг на цивільний і цивільний на військовий».

Артем говорить, що «Точка нуль», яку він написав після повернення із зони АТО, про його соціальний досвід та шок від того, що його висмикнули з його бульбашки, від того, що він побачив армійське життя. Натомість «Гра в перевдягання» – про емоційний досвід, про те, що відбувалося з ним всередині. 

Ця книга починалася на фронті із нотаток, до того ж під час війни Артем писав статті для закордонних медіа. За його словами іноземні ЗМІ зверталися до тих, хто міг щось розповісти про війну, до тих, кого знали. Так, до нього був запит написати хоч щось. Крім цього, іноземні медіа платили за написане гроші, тоді як зарплата військовослужбовця не дозволяла задовольняти потреби родини. 

Однак уже тоді Артем розумів, що це не ті тексти, з яких можна зробити збірку, та водночас продовжував записувати свої спостереження до блокнота. 

«Я не думав для кого буде ця книжка, – ділиться письменник. – Я навіть не розумію, яка у мене цільова аудиторія, бо вона надто строката. За автографом стоять дівчата, які можуть бути моїми доньками, і люди поважні у віці. Однак мені потрібно було написати цю книгу. Я розумів, що коли не зроблю це зараз, то не зроблю ніколи, і ще я розумів, що для мене важливо зафіксувати цей досвід».

Строката авдиторія Артема Чеха

Окремою героїнею книги «Гра в перевдягання» можна вважати музику, якої багато на початку, але стає менше наприкінці. Артем зауважує, що у цьому полягав його задум, адже перша частина тексту називається «Музика для солдата», тоді як друга – «Гра в перевдягання».

Чех відвертий з відвідувачами, він розповідає, як слухав музику під час повномасштабного вторгнення, як боровся з тим, що слухають його побратими, як намагався слухати музику у Бахмуті, але стан був такий, що не міг. Розповів, що зараз музики у його житті більше ніж було до 2022 року.

«Але цікаво, що до повномасштабного вторгнення я слухав музику на аудіокасетах, бо в мене велика колекція, то зараз я не можу цього робити і слухаю через колонку, яку мені подарувала дружина, або через навушники».

Схожі речі Артем розказує і про книги. У перший рік повномасштабки він читав небагато, а потім не читав узагалі. 

«Я знаю багато хлопців, які поглинають книги. А я не міг читати і не міг писати. Хоча дуже хотілося. У мене з собою читалка була. Зараз моє читання сильно скоротилося. Я починаю читати, але не можу, і не можу пояснити чому».

А ще Артем зауважує, що йому не цікаво читати про чийсь військовий досвід, через подібність.

«Мені цікаво як це написано. Мені було цікаво читати Артура (мова про книгу Артура Дроня “Гемінгвей нічого не знає”, – ред). Це його досвід і він важливий для нього, а для мене ні, бо в мене є свій досвід».

На зустрічі зачепили і питання прийняття ветеранів суспільством. На думку Артема, для цивільних військові завжди будуть незручними через проблеми, які повернуться разом з ними.

«Я сам змінився. Став сухий і злий, але про це краще запитати мою дружину», – говорить Артем.

І зауважує, що цього прийняття військових у суспільстві ніколи не відбудеться і нам просто треба буде навчитися жити у новій реальності та пристосуватися до неї. 

Майже всю зустріч Артем серйозний. Він говорить про важливі, але для багатьох не зручні речі. Він втомлений. За словами модераторки, Артем приїхав до Полтави з нічного чергування, бо продовжує нести службу у ЗСУ, і вночі знову повертатиметься на чергування. 

Однак, у момент, коли Чех відповідає на питання модераторки про те, де він знаходить світло у цей час, обличяя письменника змінюється. Він розповідає про свого сина, про те, як він росте і змінюється та як цікаво вести розмови з ним.

Артем читає глядачам уривок з книги. А опісля на одне з питань про плани на майбутнє говорить:

«Я не хочу писати про війну. Я не буду писати про війну. Я хочу писати про любов. Про це і буде мій наступний роман, але там буде і трохи війни. Це історія про те, як чоловік виходить з позицій сам і розуміє, що його уже поховали. Читає про себе у ЗМІ та соцмережах. Приїздить додому і спостерігає за всім, що відбувається. Поки що там багато флешбеків, але далі зʼявляється любов, її багато і вона складна».

Після зустрічі глядачі з книгою беруть у Артема автографи, а ми звертаємося до них із запитаннями про те, як їм захід.

«Я вперше сьогодні був на зустрічі з Артемом Чехом. Для мене презентація його книжки і він сам сьогодні особливо резонували, повертаючи до реальності воюючої країни. Коли солдати – не абстрактні фігури зі сторінок, а війна – не по телевізору, а за вікном. А життя людей просто нечесно та цинічно вміщати лише в біографічні картки. Військові насамперед теж люди, і досвід побувати в бою, в окопі – це той, який би мало хто хотів собі набути спеціально. Крім цього, вони теж хочуть бути почутими, мають право на втому, розпач, зневіру, любов. Йду із зустрічі з книгою та вдячністю», – поділився своїми враженнями пан Віталій.

Організаторка заходу Анастасія Мацько зауважує:

«Культурне життя не має зосереджуватися у кількох великих містах. Важлива присутність у регіонах, необхідна культурна децентралізація. Мета аґенції — зберігати, осмислювати й популяризувати культурну спадщину українських регіонів».

Джерело інформації: Полтавська Хвиля