«Не бійся, а бийся»: Ольга Донеччанка представила на форумі «Сталеве слово» свої книги та пісні

27 Лис 2025

У межах І Всеукраїнського форуму мілітарної культури, що тривав у Полтаві три дні, відбулася творча зустріч із Ольгою Донеччанкою — авторкою шести книг та понад 70 пісень, що пов’язані здебільшого з воєнною тематикою. Під час цього заходу мисткиня поділилася з відвідувачами своєю історію — шляхом від корінної жительки Донбасу, яка зростала в російськомовному середовищі, до усвідомленої українки, якій події останнього десятиліття змусили переосмислити багато моментів життя.

Псевдонім «Донеччанка», як розповіла пані Ольга, вона взяла з огляду на те, що народилася в Донецькій області, і там минула значна частина її життя. Нині письменниця проживає на Львівщині, куди з родиною змушена була переїхати після початку війни. Але, за власним зізнанням, дуже мріє колись побачити український стяг на донецькому териконі.

«Мама моя — із Луганщини, — розповіла Ольга Донеччанка. — Там також терикони. Дід мій був шахтарем. І всі розмовляли, бо вони жили в селі, українською. Це я вже народилася в російськомовному Краматорську. Моїх батьків примусили стати російськомовними. Це відбувалося дуже простим методом. Мамі сказали, що вона не зможе працювати в Ощадбанку, обслуговувати клієнтів мовою, яку ті клієнти не розуміють. А Краматорськ, військовий аеродром… Справді, там були такі скарги. Льотчиків дуже часто відправляли з Камчатки до нас, у Краматорськ. Це був такий шлях у них. Прилітають із Камчатки — нічого не розуміють. Робота — це хліб, а в мами — діти… Тата дуже просто примусили. Я поверталася свого часу з села, із Кременського району Луганської області, та продовжувала в дитячому садочку після літа, а це два-три місяці, коли чула тільки українську мову, спілкуватися українською… На мене нацьковували інших дітей, і вони бігали за мною й кричали: «Селючка»… А я була трохи непростою дівчинкою, і от одного разу повернулася, вихопила в хлопчика, який був найближче, вантажівку (іграшку – авт.) металеву, та вдарила нею по голові так, що, коли батько прийшов мене забирати, його спитали: «А що, ви вдома спілкуєтеся українською?». Батько був із росії, із Воронезької області, із українського села. І вони з мамою спілкувалися залюбки хоча б вдома, намагалися залишити ту мову, яку чули з дитинства. Йому сказали: «Ваша дитина не буде переходити дуже легко на російську. У нас багато дітей приїжджають із села, але за день-два повертаються до російської, а ваша вперто тиждень розмовляє українською». Не вперто — я просто поверталася додому. Але після того в родині заради мене зникла українська мова. І я потім приїжджала до села, де була, як мене тоді називали, «міська», — я там одна серед купи дітей розмовляла російською, і я тим навіть пишалася… Та нам не можна відриватися від свого коріння. Нас життя за це дуже б’є. Коли я була російськомовною, я робила успішну кар’єру — була заступником директора ліцею, вчителем-методистом тощо, потім ми створили бізнес, ми були щасливими, ми були успішними. Начебто. Але я не писала. Господь не дав мені слово. Допоки я не повернулася до своєї мови».

Це повернення відбувалося після початку війни. 2015-го сім’я Ольги перебралася на Львівщину. 2014 року її чоловік, білорус, російськомовний, який народився в Донецьку, потрапив до списку «бандерівців». Тоді це було просто — за чиїмсь доносом.

«У мене було багато учнів, які працювали в СБУ, міліції, — зазначила письменниця. — Чомусь саме міліція та СБУ стали першими зрадниками. Але нас попередили, ми встигли втекти. Чоловік довго не вірив, потім з’ясувалося, що так і було… Коли ми опинилися на Львівщині, серед свого середовища, принципово, навіть мій чоловік, почали говорити українською. Ми забрали сина з Донецька в 15-річному віці. Зараз він захищає країну. А тоді бігав по місту з балончиком і писав «Донецьк — це Україна». Мабуть, тому тато потрапив до списків, що родина була така. Ми переконували своїх знайомих, що те, що коїлося, ненормально. Як казав мій чоловік одному на фірмі: «Я — білорус. А ти? Ти ж українець! І як ти?.. Я себе відчуваю громадянином України. Я українець нині. А у важкі часи ми всі мусимо бути українцями, бо ми громадяни цієї країни». Може, за це й потрапив до списків, що видавав такі тези».

Пані Ольга зізналася, що з переїздом на Львівщину вона доволі швидко й легко повернулася до української. Напевно, спрацювала генетична пам’ять, хоча рідною мовою жінка не розмовляла багато років.

«Я не писала до 2020 року, — сказала вона. — А потім Господь мені повернув моє українське слово. Я почала чути пісні. У мене в голові просто складалася, звучала пісня… Я ніколи на загал їх не співала, але рідним, знайомим відправляла. І перше, що мене запитували друзі: «А ти що, пишеш українською?». Я тоді навіть не зважила на це. У російськомовної загалом жінки, яка 90% літератури читала саме російською, пісні народжувалися тільки українською».

У такий спосіб жінка виплескувала свої емоції, що накопичувалися під впливом обставин. І тоді їй порадили писати прозу — кожного дня хоч щось.

«Мені рекомендували писати спогади, — зауважила авторка. — Я до цього часу не можу почати їх писати. Але я стала просто рефлексувати. Це була терапія. Я не могла так писати й ні з ким не ділитися. Друзі один одному пересилали мої записи, а потім сказали: «Видавай книгу». — «Видавати книги я не буду». Я взагалі побоялася прози й почала писати російською. Воно просто кидалося в стіл».

Та одного разу, повертаючись із Донецька, куди мусила після смерті чоловіка виїжджати, пані Ольга зустріла на вокзалі хлопця, який почав із нею розмову, почувши не місцеву, слобожанську, вимову. Виявилося, що він служив у Пісках.

«Ми довго розмовляли, — поділилася письменниця. — І говорила не я. Говорив він. І я не дивувалася тому. Я доглядала батьків чоловіка, виїжджала в Донецьк постійно, з 2014-го по 2016-й, поки вони не померли. І там я часто зустрічала військовиків, як то не дивно, весь час це були добровольці, багато дуже хлопців-добровольців. Я потім зрозуміла: кадрові так не розповідають. А ці на мене буквально виплескували свої історії. Я не знала чому. Може, тому що я єдина в тому «ватному» середовищі дивилася на них закоханим очима й кожному з них казала: «Дякую!», бо знаю, що це таке. Я знаю, що таке бути під «градами». Я опинялася в сірій зоні ще 2015-го, під «градами». Коли ти лежиш в багнюці посеред поля, закривши голову руками, хоча це не допоможе… І тоді в мене вперше виникла думка: «Як вони можуть кілька разів таке пережити?». Я за один раз думала, що в мене «дах» зірве. Хоча обстріли… Далі там були якісь обстріли, щось прилітало, я тоді вже знала. Але коли над тобою в чистому полі летить «град» і вибухає зовсім близько, це ще страшніше. Беззахисність. І тому я була настільки вдячна, що це, мабуть, читалося на моїм обличчі. Вони «зчитували» це. Мені багато що розповідали. Я ж тоді ще не записувала. А цей хлопець розповідав так само. Я не дивувалася, я слухала. І він раптом розплакався, коли я йому подякувала. Каже: «Мене вперше за два роки так слухають. Ви знаєте, мене кинула дружина, називає мене психом. Мене хворим вважають». А в нього… Те, що він розповідав, — як здорова людина, тільки із загостреним почуттям справедливості. Коли він ховав своїми руками своїх друзів, коли він збирав їх по шматках… А там, у Львові, не дивно було почути: «Я тебе туди не посилав». Гнали з маршрутки — ніхто не захищав. Я починала щось казати — на мене дивилися, як на ненормальну, що я ще захищаю цих дивних із посвідченням УБД. І мені так стало боляче. Я вирішила написати книгу про тих, кого я зустрічала тоді найбільше, — про добровольців. Це книга «Я так люблю життя». Чому саме така назва? Тут образи зібрані, це справжній художній твір. Тут нема ні одного прізвища. Імена можуть зустрічатися, бо псевдо в мене в голові все-таки якось відкладалося. Але долі… Я могла один образ головного героя зліпити з трьох моїх колишніх попутників. Бо хотілося розповісти про кожного. Це книга-подяка. Я була тоді наївна, думала, що люди будуть читати й перейматися таким самим почуттям вдячності, як і я, зрозуміють, що це за люди. Я не ідеалізувала всіх, бо знала про блокпости, на яких стояли, можна сказати, наші кримінальні елементи, які «чистили» людей. Я сама ховала не тільки від орківських блокпостів. Я мусила все сховати, знаючи, що попереду ще й український блокпост, і хто там буде, я ще не знаю. Доброволець, який був консультантом уже після презентації книги сказав,: «Ти нас дуже ідеалізувала». — «Ні, направду. Я просто побачила у вас найкраще, побачила, що вас всіх об’єднує. А вас всіх об’єднує любов до життя. Ви туди йшли не помирати. Ви туди йшли захищати життя, своє, своєї родини. Це люди залюблені в життя. Тому я так і назвала книгу».

До речі, саме цей твір Ольги Донеччанки містить найбільше її пісень. На момент створення книги їх у авторки було вже понад 30. Із багатьма мисткиня познайомила учасників зустрічі в Полтаві. А ще зазначила, що віршові “ілюстрації” в неї є практично до кожної її книги.

«Коли з’явилася перша книга ця — про добровольців, я ще не знала, що мій син, який 2022-го мав «білий квиток» (це пов’язано зі здоров’ям) і йому було 23 роки, піде до війська добровільно, — поділилася мисткиня. — І коли я спитала: «Як ти міг?! Це ж безвідповідально. Ти не готовий, ти можеш підвести своїх побратимів, бо і здоров’я, і все…», він сказав: «Мамо, якщо ти співаєш такі пісні про добровольців, якщо ти пишеш такі книги, як я можу бути інакшим?». Він пішов, тільки-но йому виповнилося 25. Сам обрав спеціальність, із якою може не підвести своїх товаришів, — оператор БпЛА. Лікарям на ВЛК у Львові, як і мені потім, сказав так: «Якщо не піду я, якщо не піде ще хтось, а ті, хто пішли першим, закінчуються, то нас просто не стане як нації — спочатку в нас відберуть тих, хто залишиться (кого не вб’ють, не зґвалтують, не знищать), відберуть мову, можливість думати, а потім розкидають, розпорошать, і ми просто зникнемо».

Про те, як це робилося свого часу, письменниця розповіла у своїй книзі «Повернення вкраденої пам’яті». Вона — про реальні події, які відбувалися в українському селі Воронезької області (нині рф). Там були козацькі села, це були останні козацькі кордони. Там жили дві родини, Казбани та Соколи, яких потім зробили Казбановими й Соколовими, «руськими». І родини розпалися, розійшлися світом, забувши свою мову, культуру, втративши ту єдність, що існувала тривалий час…

«У мене це було все перед очима, але я собі не до кінця все це розуміла, — зазначила авторка. — Та коли почала оце все згадувати, то зрозуміла, що так само станеться з нами як з народом. Нас розпорошать. Взагалі всіх українців. Коли вони (росіяни — авт.) прийдуть. А вони прийдуть, якщо ми не зупинимо. У нас просто не має вибору».

Презентацію кожної своєї книги мисткиня супроводила піснею. Іще одна прозвучала в подарунок для присутніх у залі таких, як і вона сама, ВПО.

На сьогодні всі гроші за свої книги Ольга Донеччанка віддає на армію.