«Ніхто не сумнівався, що Полтава – імперське місто»: Світлана Тараторіна про Крим, фантастику та переосмислення
До кафе, де ми домовилися зустрітися, заходить «жінка з чорним як земля волоссям, яку я знаю вже кілька років», щоправда знаю лише за її книгами «Лазарус» про імперський Київ та постапокаліптичним романом про Крим «Дім солі». Її звуть Світлана Тараторіна. Вона – українська письменниця. Спочатку я хвилююся, бо ж не знаю її характеру, не знаю, які питання будуть прийнятні для неї, а яких краще не торкатися, але вона привітно посміхається, вітається зі мною та моїм сином, замовляє собі матчу та запитує, де їй краще сісти, аби мені було комфортно записувати нашу розмову.
Світлана Тараторіна. Тут і далі фото літературної агенції «Терени»
Світлана Тараторіна мешкала у Полтаві протягом двох тижнів у рамках літературної резиденції культурної агенції «Терени», досліджувала наш регіон, аби в майбутньому написати про нього. Говорить, що повезе з собою додому пʼять кілограм книг про місто, які можна було б придбати і в Києві, та пʼять кілограм, які у неї точно з’явилися після дегустації галушок, качаної каші та інших полтавських смаколиків.
Полтава
«Мені дуже подобається Полтава своєю історією та культурою. Мені здається, що тут знаходиться багато недооцінених речей загальноукраїнського масштабу. З одного боку, Полтава – це духовний центр України та місце, з якого пішла сучасна українська література, і це відсилає до давнішої історії. Мене цікавить ще й те, як власне, з 1900 років і далі все потужно розвивається. Мене захоплює український модерн в архітектурі, те, як він зберігся у вас, і як представлений зараз».
Пані Світлана розповідає про те, як нещодавно на одному з курсів, присвячених архітектурі, спостерігала за реакцією слухача-поляка, який побачивши на фото Полтавський краєзнавчий музей та школи Опанаса Сластіона зацікавився українською культурою, озвучивши думки, що у них (у Польщі – ред.) такого немає.
«Мені здається, ці надбання мають бути висвітлені в ширшому просторі. Бо це унікальні речі, які, на жаль, зараз потребують збереження. Це унікальні споруди, які побудували на межі століть, коли про національне відродження держави ще не було мови. Так, був час, коли ми трохи зупинилися. Та все одно ми можемо сказати, що навіть тоді люди відчували, що готові створювати сучасну українську культуру. Мені здається, важливо, що незважаючи на те, що у імперії робили так, аби уже ніхто не сумнівався, що Полтава – це імперське місто, все одно якось і влада, і митці розуміли, що потрібен памʼятник Котляревському і гуртувалися навколо цієї ідеї, бо саме таким треба робити земство. Хоча, повторюся, здавалося б в ті часи, ну про які символи української культури могла йти мова».
Полтавський Орел
Говоримо з пані Світланою і про імперські памʼятники у місті. Розповідаю їй про суперечки, що не один рік точаться довкола знесення Монумента Слави (памʼятик Орлу) і про те, що з ним краще робити. Доходимо до висновку, що історію варто переосмислювати.
«Я живу біля Кадетського парку і там практично немає людей, усі йдуть до Білої альтанки. І все це говорить про те, що коли воно не близьке і не відгукується людям, то воно до міста не приростає. І врешті, рано чи пізно зникне, або буде якось переосмислене».
Далі ми з пані Світланою говоримо про те, як розповідати дітям про такі памʼятники. Вона переконана, що варто вчитися на історії та помилках, бо лише це приведе нас усіх до переосмислення.
«Є імперія, яка постійно з нами бореться і хоч-не-хоч, треба осмислювати різні етапи нашої взаємодії. Я не знаю, як бути щодо позиції “все стерти й забути”, бо ж воно все одно десь та й вилізе, хтось все одно про це говоритиме. Чому мені, наприклад, не хочеться до цього повертатися? Я постійно, незважаючи на те, що пишу у фантастичних жанрах, звертаюся до історії, особливо до імперського періоду. Мені хочеться це переглянути. У своєму романі про Київ я хотіла показати, що незважаючи на імперію ми теж створювали свою культуру, хоча тоді про це не говорили, але ми маємо зараз про це знати і думати. Так само, повертаючись до українського модерну, треба розуміти, наскільки були потужні ці сили, що про них не хотіли говорити. І тисячі орлів можуть це притлумити для якогось сучасного покоління, але точно не зітруть. А це означає, що про всі надбання треба говорити».
Далі переходимо до розмови про письменників минулих століть, згадуємо, як у шкільній програмі вчили про те, що чи не кожен з них страждав, і біографії були геть не життєствердні. Звісно, нікуди дітися, бо наші письменники творили в таку добу, але від того вони не перестали належати Україні.
«У нас купа радянських письменників. Вибачте, але той самий Котляревський певним чином був лояльний до імперії. Та цього не можна розділити, не можна людину порубати навпіл і сказати “оце ми заперечуємо, бо тут він був лояльний”».
Говоримо і про Панаса Мирного, його письменництво та чиновницьку службу. Висновуємо, що зараз можемо тільки переосмислити та прийняти, що певним чином вони робили речі, які були даниною епосі, що так було, бо така була історична доба, і кожна людина жила чи живе в своїй історичній добі.
«Це складний концепт, особливо в час війни, коли все, що пов’язано з ворогом, хочеться відкинути. Такі речі важко осмислити, але в нас не буде іншого часу, Не буде іншого періоду, коли ми зможемо про це говорити. І осмислювати саме не з запереченням, відкиданням, а з намаганням зрозуміти “Де НАШЕ місце тут? Де МИ були тут? Так, то МИ були!”».
Зараз ми опинилися в точці, коли маємо свою країну, за яку боремося, і не варто відкидати, що до цього шляху теж ішли люди, які змагалися, боролися, десь перемагали, десь пішли на поступки. У кожного з них був свій шлях.
Про книги
Світлана Тараторіна говорить, що аудиторії «Лазаруса» та «Дому солі» різні. Зауважує, що «Дім солі» складніший, бо Крим – тригерна і маловідома тема, до того ж уже понад десять років ми не маємо доступу до того, що відбувається на півострові. Погоджуюся з її думкою про різні аудиторії і складність книги про Крим, бо коли шукала її у полтавських книгарнях, продавці рекомендували все ж придбати «Лазарус».
«Якщо порівняти, то у “Лазарусі” світ українського фольклору, що більш-менш близький нам, бо ж там і українська історія, і більш наближені до нас реалії. Тоді як “Дім солі” – це постапокаліптика, у якій і тюркська, і кримськотатарська міфологія, про яку нам майже нічого не відомо».
Багато хто говорить, що «Дім солі» перегукується із «Дюною». Як ви ставитеся до того, що ваші книги порівнюють з іншими? Вас це ображає чи навпаки?
«Якщо йдеться про фантастику, то як і інша жанрова література – це література, що має певні домовленості з читачами. Читач щось очікує від конкретної книжки. Якщо це фантастика, він очікує якихось вигаданих світів, того, чого немає в реальності, і автор йому це пропонує. Тобто є умовно правила, які автор з читачем узгоджує. І ці правила вибудовувалися до нас попередніми поколіннями. Тому навпаки, однією з ознак фантастики, як на мене, і є гра з традицією».
Пані Світлана зауважує, що надихала її не «Дюна», а інші тексти й умовні цитати з них в «Домі солі» побачать ті, хто читав інші фантастичні твори.
«Мене в жодному випадку не зачіпає порівняння з “Дюною”, для мене це честь, бо я люблю книги Герберта».
Роман «Дім солі» Світлана Тараторіна дописувала у 2022 році під вибухи. Він мав вийти тоді ж, але через повномасштабне вторгнення видавництво на рік перенесло публікацію.
Контрольований жах
Світлана Тараторіна разом з колегами має ютуб-канал, де говорить про фантастику та авторів. На зустрічі вони запрошують письменників. Одним із них був автор славнозвісного «Відьмака» Анджей Сапковський.
«Мені здається, що “Відьмак” – це те, що зараз багатьом говорить про Польщу та її культуру. Бо для великої частини світу східноєвропейський фольклор незнайомий, а через “Відьмака” він відкривається. Я б хотіла, щоб про Україну так говорили. Взагалі мені здається, що зараз фантастика на піку популярності, бо виконує багато функцій, які допомагають нам вижити, втікаючи у вигадані світи».
«Коли ти живеш в світі неконтрольованого кошмару, то відкривши книгу, де монстри і страшна реальність, можеш все це контролювати, у одну мить закривши сторінки».
Крим
Світлана Тараторіна почала писати роман про Крим у 2019 році.
«До того я десь щось про Крим читала, виросла там, але його історія була ніби обдряпана стіна, зверху якої нашароване імперське вапно. Тож і виходить, що ми не знаємо, що було в оригіналі».
Коли росія анексувала Крим, пані Світлана зрозуміла, що дуже мало знає про півострів і почала шукати всю можливу інформацію, бо те, чого її вчили в школі, було сповнене російськими міфами.
«Потім я зіштовхнулася з тим, що на материковій Україні взагалі нічого неможливо знайти про Крим. Усе, що писалося до анексії, залишилося на півострові. Уже з 2014 року почали зʼявлятися книги, до Криму було прикуто більше уваги. Мені ж хотілося зрозуміти насправді для самої себе, що ж сталося у 2014 році та чому так сталося».
Вона розповідає про давню історію Криму, яка постійно губиться через переселення людей. Розповідає, що бабуся з дідом переїхали до Криму ще у 60-х роках минулого століття і що історія півострову губиться через ці переселення.
«Я запитувала у своєї бабусі, чи знала вона щось про кримських татар, та вона не знала нічого. Звідки тоді це знали у 60-х роках. Після виселення кримських татар до приїзду бабусі минуло 20 років, змінили всі назви. Кримські татари були там задовго до українців, задовго до росіян, але виходить так, що вони не можуть повернути собі свої землі. Це дуже складне питання».
Коли я писала «Дім Солі», мені хотілося розібратися в стосунках Криму з сусідами. Бо я кримчанка, мені довгий час розказували, що в нас найближчий сусід – росія. Коли ж я для себе розкладала історію Криму, то зрозуміла, що він набагато ближче до України. Інше питання, що це майже не досліджується.
Світлана Тараторіна розповідає про свої дослідження та згадує історію німецького дослідника Карла Раде, який у 1860 році їздив Кримом і фіксував, що в будинках кримських татар дуже популярні ковані скрині, подібна до української вишивка. Також згадує про зразки глиняних тарелей Романа Скибіна, що подібні до українських.
Перетини з Україною глибші, ніж ми можемо уявити. Це сусід, з яким ми разом уже століттями боремося проти спільного ворога. Можна говорити про статус Криму чи ставлення до території, але водночас зв’язки українців та кримських татар міцні і територіально, і культурно.
До того ж зберегти власну культуру подеколи легше поруч з народом, який має іншу релігію, який тебе не розчинить, який не буде ставитися до тебе, як до менш вартісного.
***
Бабуся Світлани Тараторіної жила в Криму до 2021 року, лише у 94 роки вона переїхала на материкову Україну.
«Раніше вона не могла собі помислити виїхати, але уже у дуже поважному віці зрозуміла, що не може залишатися там сама. Їй було важко все залишати. І це безкінечна трагедія людей, які змушені виїжджати. Я ніколи не засуджую тих, хто залишається, тому що це їхній дім. Я вже 10 років не можу приїхати в Крим на могилу діда, в ті місця, де я виросла. Це не мій вибір, і це жахливо. Скільки людей так само не можуть повернутися додому. А ті, хто там живуть… Я не думаю, що вони теж все розуміють».
Світлана розповідає про втрачені звʼязки з кримцями, про неможливість спілкуватися з родичами та товаришами, які залишилися там. Ми говоримо про те, що зараз не можемо говорити з ними про війну.
«Колись у мене була дуже зворушлива зустріч онлайн з миколаївською бібліотекою, куди підключилися жінка з Бердянська. І я уявляю, що з кожним роком це може бути для них все тяжче. І в мене немає рецепту, як підтримувати цей зв’язок. Дуже хочеться вірити, що до них якось доходять і наші книжки, і наші розмови».
Що нам уже зараз можна робити? Сподіватися, що вони повернуться, і, аби прихилити їх на сторону України та зменшити російський вплив – розказувати історії, писати книжки про ці території.
«Мені хочеться, щоб про всі ці регіони ми писали набагато більше. Просто так от свідомо це робили. І, рано чи пізно, ці тексти потраплять до людей, які наразі там. Моя велика блакитна мрія – коли Крим буде звільнений, просто з тим самим “Домом Солі”, проїхатися кримськими містами, містечками і розказати про те, що ми пережили за ці 10 років, поки вони були в окупації. Послухати їх».
Ми ще довго говоримо з пані Світланою про Крим, людей в окупації та тих, хто живе під постійними обстрілами. Про війну та гуртки на які ходять наші діти, про книги. Наостанок я прошу її порадити пʼять книг, які варто прочитати. Тож ділюся і з вами цим списком.
Пʼять книг від Світлани Тараторіної:
- «Українська сучасна проза: 25 найкращих оповідань»
- Іван Нечуй-Левицький «Хмари»
- Фабіан Бауманн «Розділена династія. Родинна історія російського та українського націоналізмів»
- Гульнара Бекирова «Пів століття опору. Кримські татари від вигнання до повернення (1941-1991 роки). Нарис політичної історії»
- Тетяна Таїрова-Яковлєва «Іван Мазепа і Російська імперія. Історія “зради”»
Джерело інформації: Полтавська Хвиля