«Це як слухати 12-річну дитину, яка не розуміє, що відбувається в країні»: розмова із полтавським військовим про службу, мову та ухилянтів

У наших реаліях дедалі частіше лунають суперечки про мову, про «втомлених від війни», про тих, хто воює, і тих, хто ухиляється. Усе це розколює суспільство та посилює прірву між цивільними та військовими. 

Але як ці розмови звучать для тих, хто сам пройшов фронт? Ми поспілкувалися з Олександром – військовим, який пішов до війська на початку вторгнення, а тепер уже понад рік проходить реабілітацію у Полтаві після травми.

Четвер. Близько 11:00. Я чекаю на Олександра поблизу Алеї Героїв. Крізь густий туман та потік людей, які то виходять із тролейбуса, то навпаки – поспішають на нього, я виглядаю чоловіка. Через кілька хвилин зовсім з іншого боку до мене прямує Олександр, спираючись на милицю. 

– Перепрошую, якщо було незручно добиратися, – кажу я, коли ми вітаємося.

– Та нічого, я многофункціональний інвалід, – жартує чоловік. 

Взявши каву, прямуємо до Алеї Героїв та обираємо місце, щоб сісти. Проходячи повз стели із портретами, я не можу не згадати минулорічний конфлікт, коли місцева фотографиня опублікувала світлину з Алеї та написала, що «каву на цвинтарі» вона ще не пила. Олександр теж памʼятає цей інцидент:

«З деякими із цих хлопців я каву пив, тож мені байдуже на ці слова».

Ми сідаємо на лаву й починаємо розмову про все, що зараз болить і хвилює: війну, прірву між цивільними та військовими, суспільні настрої, байдужість, донати й мову. 

Два різні світи

Понад рік тому Олександр повернувся з лінії фронту до Полтави на реабілітацію. Він отримав травму ноги, коли рятував побратима. 

«Ми були на завданні вже у напівоточенні і виносили хлопця. Під нас зробили скид, і майже всім, хто виносив, поперебивало ноги. Але хлопця ми врятували, тому все чудово», – згадує ті події військовий.

Після повернення із зони бойових дій до тилового міста чоловік не відчув величезної прірви у спілкуванні із людьми, бо більше часу проводив вдома і думав, що далі робити й як продовжувати життя. Згодом, коли Олександр почав більше виходити у «цивільне життя», то часто у чергах зустрічав людей, які пропускають та допомагають. Та були й неприємні ситуації. 

Якось у супермаркеті бабуся сказала чоловіку, що він ухилянт. А коли побачила його травму, то почала виправдовуватися ніби-то вона його туди не посилала. Але чоловік зауважує, що ця ситуація поодинока. 

«Бабуся, знаєте от, просто хотіла поспілкуватися. Я впевнений, що вона потім вийде і забуде про цей випадок. Он у хлопців бувають набагато жорстокіші ситуації, наприклад, коли влітку чоловікові з протезом почали шось говорити за те, що він відкрив ногу», – розповідає Олександр.

Головну прірву між цивільними та військовими Олександр бачить саме у різниці світів.

«Світ війни разюче відрізняється від цивільного – це просто дві різні реальності. Ось тут і прірва, але це і нормально, бо хлопці, з якими я ішов на початку війни, ми йшли, щоб ця різниця і була, ми йшли, щоб тут війни не було».

І пояснює чому так: 

«У нас просто не вистачає взаєморозуміння. Ми всі виходимо зранку озлоблені на світ, але, на жаль, у нас такі реалії: у нас війна, у нас по великому рахунку бідність. Люди думають не про те, як жити, а як виживати. Тому тут нам треба думати не тільки як спілкуватися із військовими, а і як змінити нашу країну на краще».

А на моє питання про цивільних, які все частіше кажуть про втому від військових, відповідає просто: 

«Наразі в наших реаліях говорити, що військові набридли – це наче слухати 12-річну дитину, яка не розуміє, що відбувається в країні».

Стереотипи, мова та донати

Суспільство часто формує різні образи військових: всі зраджують дружин, або ж навпаки – закриті та відсторонені. Олександр натомість з гумором говорить, що це радше особистий досвід, а не загальна думка: 

«Зраджувати невигідно. Розумієте, зрада – це завжди нерви: ти турбуєшся, щоб тебе не спалили, витрачаєш кошти на людину, з якою може навіть і ніколи не будеш, при тому в тебе вдома є дружина, в яку ти вже вклав купу ресурсів. Та й навіщо? Немає сенсу. Хочете зрадити? То просто собі розлучіться і все».

Згодом ми починаємо говорити про мовне питання та конфлікти навколо нього. 

«Я не погоджуюсь із мовним питанням та як у нас його зараз вирішують, але не треба прикриватись кимось (російськомовними військовими – ред.). Відповідайте за себе самі».

Олександр зазначає, що в мовному питанні вже зроблено великий крок уперед. Державні сфери повністю перейшли на українську, і люди поступово самі починають робити те ж саме. Російськомовні частіше спілкуються українською, і цей процес відбувається природно, без примусу.

«У мене є знайомі, які постійно волонтерять і спілкуються російською, це буде дивно сказати їм “переходьте”. Хоча вже зараз я починаю спостерігати, як у спілкуванні зі мною вони частіше говорять українською і це прикольно. Так буде із усіма, це питання часу, але не одного року», – ділиться своїми спостереженнями військовий.

Коли я почула, що серед знайомих Олександра багато тих, хто активно волонтерить, запитала його про ситуацію з донатами зараз. 

«Після 24 року донати взагалі відсутні, якщо порівнювати з тим, що раніше було. Я думаю тут проблема не в тому, що люди заморилися донатити, тут питання в тому, що все більше ситуацій, коли донати ішли не туди. Люди бачили це і просто зневірилися», – говорить чоловік.

Нашу розмову раптово перериває зграя ворон: протягом кількох хвилин вони кружляють над нашими головами. Ми мовчки слухаємо їхній клекіт.

– Не люблю ворон, – зізнаюсь я. – Якось вони наганяють тривожності. 

– Це дуже розумні і мудрі пташки, якби щось було не так, думаю, вони б звалювали, – заспокоює Олександр.

Продовжуємо розмову, і я запитую чоловіка, як повертати у реальність людей, які в тилу втомилися від війни. 

«Запрошувати їх до бойових дій. Якщо у вас немає досвіду та уявлення, то єдиний метод – просто зробити таку екскурсію на лінію фронту», – відповідає він.

Олександр говорить щиро, що війна змінилася та чоловіки й жінки, які воюють вже четвертий рік, втомилися, а добровольців з кожним роком стає все менше. 

«Зараз проблема в тому, що майже немає добровольців, а дуже багато чого трималося на них. Коли ми виїжджали на бойові і якщо тебе не взяли – ти ходиш як у воду опущений і ображений на командира, бо чому це він мене не взяв. А зараз майже ніхто не хоче їхати на бойові, тому що і війна вже змінилася і настрої».

Після цього я вже не можу не запитати у чоловіка про ухилянтів та його ставлення до них. 

«Як військовий я хочу вам сказати, що краще вони втечуть і не будуть “обузою” на лінії фронту, аніж десь забояться і підставлять. Якщо людина не бачить себе у війську, боїться та знає, що наробить шкоди, то краще хай вона втече. Так я до цього ставлюся. Але знаєте, тут навіть проблема не в тому, що у нас ухилянти, а в тому, що акція долучення до війни – провалена. Сучасну війну ведуть совковими методами, єдине, що змінилося – зʼявилися дрони. Тому якщо ми вже говоримо про долучення людей до війська, то будь ласка, підвищіть вік війни і дайте хлопцям до 30 років сидіти у тилу. Треба змінити стратегію. Бо з тим, як зараз ведуть цю війну, я не здивований, що у нас, як ви сказали, багато ухилянтів».

«Якби ми були трохи уважнішими один до одного»

Проблема існує. Військові не розуміють цивільних, а ті ж навпаки – не розуміють військових. Повністю розвʼязати це питання важко, адже зрозуміти один одного до кінця неможливо через різні досвіди. Проте Олександр зазначає, що нам всім варто бути уважними один до одного. Це допоможе знаходити спільні теми та уникати розмов, які неприємні воїнам. 

«Когось тригерить питання “де був?”, а комусь байдуже. Комусь огидно чути, що набридла війна. Це настільки індивідуально, що неможливо діяти за одним механізмом. Було б круто, якби ми були трохи уважнішими один до одного і просто спостерігали за тим, кого і що турбує та тригерить», – ділиться військовий.

У цивільному житті чоловік вчився на психолога та якось помітив, що жінкам й чоловікам важко розуміти один одного, тож так Олександр вирішив запустити блог. Там він ділився своїми спостереженнями та думками, як можна було б розвʼязати цю проблему. Однак повномасштабка поставила на паузу хобі чоловіка. 

Згодом чоловік перевір свій блог на тему цивільних та військових. Й вже за кілька місяців отримав результат своєї праці.

«Один, два, три, пʼять разів в місяць мені пишуть, що завдяки моїм відео вдалося налагодити стосунки і я дуже пишаюсь цим. Я тішусь, бо задля цього я і робив блог», – говорить про успіхи військовий.

Чарівної пігулки, яка б розвʼязала усі непорозуміння між цивільними та військовими, на жаль, поки не знайшли, але Олександр виділяє головне правило, яке б могло допомогти у спілкуванні: 

«Хотілося б, щоб ми поверталися і була повага. Не треба кланятися в ноги і оцього всього, має бути просто повага. Багато разів до мене підходили і дякували за захист – це дійсно дуже приємно. Якби це було постійно і з усіма людьми, я думаю, це нівелювало б половину ПТРС, з яким приїдуть хлопці. Коли поважають тебе і твій досвід – це дуже круто».

Ми закінчуємо інтерв’ю й вже плануємо розходитися. Та ностанок Олександр попереджує мене, що після виходу матеріалу, ймовірно, буде хейт. Я лише посміхаюся і кажу, що ми вже звикли до цього. 

Та протягом дня не можу позбутися думки: якби на початку війни мені сказали, що інтерв’ю з військовим може викликати хвилю критики і непорозуміння, я б ніколи не повірила.

Готовність як вибір: як цивільні навчаються жити й виживати під час війни

Джерело інформації: Полтавська Хвиля