«Зміна мови — це інтимний процес»: Андрій Любка — про Полтаву, фронт і національну зрілість

Днями у Полтаві Андрій Любка презентував новий роман «Вечір у Стамбулі». Скориставшись можливістю, ми поговорили з письменником про враження від нашого міста, Схід України, мовне питання та, чи можливо Україні налагодити стосунки з Угорщиною.

Для довідки: Андрій Любка – український письменник. З родиною мешкає в Ужгороді. Волонтер. З 2022 року ганяє автомобілі на фронт. На момент нашої розмови Андрій з командою відвіз до війська 390 автівок.

Полтава

Андрій Любка в Полтаві не вперше. Ще у 2015 році він презентував у місті свою книгу «Карбід», потім була участь у міжнародному поетичному фестивалі «Меридіан Полтава», а з часу повномасштабного вторгнення презентував у місті «Війну з тильного боку» та «Вечір у Стамбулі».

«Найбільше мені запамʼятався Меридіан Полтава. Це були колосальні враження: музика вночі, читання на могилі, шведи, композиція програми і взагалі відчуття міста – змінюються локації і разом з цим ти бачиш щось нове».

Андрій Любка на фестивалі «Меридіан Полтава» 2018 р.

«У мене був стереотип, що Полтава виключно україномовне місто. І коли я приїхав на Меридіан, то з сумом побачив, що воно дуже русифіковане, і за цим стоїть багато російського імперіалізму та російської церкви. Уявлення про місто були шкільно-хрестоматійні та дуже українські, а виявилося, що росія доклала великих зусиль, щоб це знищити».

Мова

Поміж розмовою до нашого столика приходить офіціант. Андрій замовляє качану кашу. А я очікую, коли він її спробує, аби побачити його реакцію на популярну полтавську страву. 

Тим часом ми продовжуємо говорити. У мене є сформовані заздалегідь питання, але відповіді Андрія так плавно перетікають на інші цікаві теми, що я не дотримуюся свого плану і запитую в нього про мову.

Полтавці самі по собі дуже м’які і толерантні, вони до всього ставляться з толерантністю. Так само до російської мови. Якщо, наприклад, на початку повномасштабного вторгнення відсоток україномовних людей в регіоні значно зріс, то зараз він знову пішов на спад. Я не говорю, що Полтава є виключенням, адже в багатьох регіонах схожа ситуація.  Як це в країні можна змінити?

«Мені здається, що це не змінюється швидко та водномить, але зараз все більше української мови серед молоді, і її буде більше серед дітей. Зростає кількість якісних, культурних та інформаційних україномовних продуктів. Зміна мови – це довгий процес і якщо на нього дивитися з погляду сьогоднішнього дня, то виглядає все песимістично, а якщо дивитися в перспективі десяти чи двадцяти років, то ситуація оптимістична. До того ж мова – це досить інтимна річ, що залежить від особистого вибору і звичаїв. Все буде мінятися довго, але зараз ми рухаємося у правильному напрямку».

Андрію приносять замовлення. Ми робимо невеличку перерву поки він пробує качану кашу.

«Як сочевиця», –  говорить, скуштувавши. Поміж прийомом їжі пропонує скуштувати страву моєму сину, який прийшов зі мною, а потім говорить, – «Або я голодний, або це реально дуже смачно». 

«Це реально дуже смачно», – переконую його я і ми продовжуємо нашу розмову. 

Схід-Захід

Одного разу від харківської журналістки почула фразу, що український Схід ніколи не зрозуміє українського Заходу і навпаки, бо занадто різні досвіди в минулому пережиті. То як же тоді порозумітися?

«Ми й не мусимо розуміти досвід одне одного. Це навпаки свідчить про поліфонічну націю, яка має дуже різні історії, бекграунд та смаки. Це різні підходи, які не змінюють головне – це така різноманітність, яка абсолютно не мусить заперечувати одна одну».

Коли ми говоримо про зміни, які очікують країну, про втрату житла людей зі Сходу та їхнє переселення на Захід Андрій говорить, що війна як процес не лише мілітарний, бо те що ми бачимо, насправді – особистий світ і ми не знаємо, де проходить межа війни та травм, які є всередині людей, всередині розірваних сімей, родин, які втратили близьких, родин, які розпалися через війну. 

«Мені здається, що оці зміни, якщо і проходять, то проходять на особистісному, індивідуальному рівні. А в межах країни штовхають до великої трансформації».

Як приклад, Андрій розповідає історію про зміни, які торкнулися містечка Перечин на Закарпатті, куди переїхав Перший краматорський ліцей. 

Раніше це містечко було маленьким та депресивним, зараз у громаді напевно більшість населення вже не із Закарпаття, а з Донеччини. Вони привезли великий завод із Краматорська і це вже певним чином виходить такий собі новий Краматорськ. Вони збудували свої окремі райони, відкрили ліцей, завод і так далі. Вже відбуваються великі зміни – десь із тертям, десь без тертя, загалом без тертя. Але якщо прийти на цвинтар в Ужгороді і побачити Алею героїв і скільки там майорить прапорів, то від побаченого можна отримати інфаркт. Тобто безумовно, коли все більше підприємств буде на Заході – відбуватиметься індустріалізація Заходу України і це буде логістично зручно: торгівля, забезпечення, відкриються кордони. Але, щоб ця країна існувала, вона має відбудувати Схід. Інакше бути не може, бо інакшої моделі благополучної держави не існує».

«Наше домашнє завдання буде, якщо ми виживемо, як держава, і будемо мати Схід – його відбудувати. Це буде для нас символом того, що ми вижили і символом перемоги в якомусь сенсі. Що там є люди, там є життя, воно привабливо виглядає. Це і є перемога». 

Як взагалі твоє ставлення до Сходу? Ти говорив теж, що стереотипне уявлення було. Я так зрозуміла, що Схід почав пізнавати уже під час повномасштабного вторгнення, правильно? 

«Я багато їздив на Схід ще за часів АТО. Але це було по-іншому, з іншою інтенсивністю. Але безумовно, в мене були якісь свої погляди, і вони базувалися передусім на тій соціології, яка найбільш видима – на виборах. Коли я бачив, як голосують люди, як перемагають регіонали – це мене, безумовно, і напружувало, і демотивувало. Десять років тому мені здавалося, якщо б відкололися ці квазітерористичні республіки, то відпав би баласт. Тепер я так не думаю і це так не працює, і відмова від якоїсь території не призводить ні до миру, ні до того, що ми будемо мати краще майбутнє».

«Тому, оце бачення того, що можна, наприклад, чимось пожертвувати, окупованими районами Донеччини, Луганської області чи Кримом і все буде краще –  було хибним. Змінився мій портрет людини зі Сходу. Це не Янукович з телевізора, або Азаров, або ще хтось».

Андрій Любка та Олександр Бойченко. Фото з особистої сторінки письменника

Угорщина

Окрім історії зі східним сусідом, українців також бентежить ситуація і з Угорщиною, як нам вибудовувати ці стосунки з Угорщиною, і з іншими країнами, щоб ми стали партнерами і були прихильними один до одного? 

«На це питання є проста відповідь, а є складніша. Проста відповідь полягає в тому, що ми зацікавлені мати стабільні стосунки з західними сусідами, якщо у нас проблеми зі східними. Це наш життєвий інтерес. Тому ми маємо в це інвестувати, але ми до цього не готові, перед усім інтелектуально».

«Ми десь ображаємося на угорців. Хоча з іншого боку, якщо подумати просто так по-людськи, чого вони мають нас підтримувати? На якій підставі? Вони зробили те, що мали зробити – вступили в ЕС, вступили в НАТО. Ми цього не зробили. Ми голосували за Януковича, не проводили реформи. У них вдалося багато того, що у нас не вдалося». 

«Так, в них є зараз проблеми з урядом Орбана, але загалом, ми мало знаємо про наших сусідів і водночас вимагаємо, щоб вони були чутливими до всіх наших травм, проблем, з розумінням ставилися до нас».

«У той час ми не знаємо, яка сучасна Угорщина, чим ця країна живе, яку структуру економіки має, чи хтось із українців знає, який гурт угорський —  як наш Океан Ельзи? 

Це велика держава із різним регіональним бекграундом. І так само як ми маємо певні колонізаційні процеси у всій державі, але зокрема і на Сході. Треба розуміти, що Закарпаття також в той чи інший спосіб  уражене оцим імперським колоніальним спадком Угорщини.

Ми взагалі нічого про них не знаємо. Не знаємо, наскільки для них болючою є втрата окраїн, таких як Закарпаття. І чому це велика національна травма.  До того ж ми ще не знаємо, як ми будемо ставитися, якщо, наприклад, війна закінчиться так, що ми втратимо свої території і буде в нас вічний біль та вічна ностальгія за Маріуполем, за Кримом. І як ми будемо про це думати через 100 років, наприклад, що ми передамо нашим дітям. Тобто це така ситуація, коли ми багато вимагаємо, а мало робимо навзаєм». 

За словами Андрія є й простіший рівень – політичний, бо політика змінна. Натомість розбудова добросусідства, важлива для того, щоби вийти на якийсь інший рівень стабільності. 

«Нам треба запропонувати замість простого “Ану поспівчувайте нам, а допоможіть нам, бо дуже тяжко” конструктивну співпрацю».

Родина

У Андрія є дві доньки Уляна та Ярина. Разом з Уляною він видав дитячу книгу. Під час розмови про доньок письменник найбільше пожвавлюється. Він відповідає на мої запитання, підтримує розмову, але саме після питання про батьківство у нього в очах зʼявляється вогник. 

Андрій Любка з доньками. Фото з особистої сторінки автора

«Батьківство — найкращий досвід. Для мене важливіший, напевно, ніж шлюб. Я як педагог за першою освітою, розумів, що тепер настав момент, коли я багато чому маю навчити своїх дітей, а виявилося, що я багато в чому маю в них навчитися».

Батьківство — це моє найбільш оптимістичне, тепле джерело енергії.

«Ти прокидаєшся, тобі треба йти будити дітей у садочок. Це треба зробити ніжно, треба сміятися, жартувати, починати ранок з позитиву, пробувати гратися, пробувати відкладати телефон, щоб приділяти дітям час. І це море позитивної енергії».

Почуття провини

На годиннику 21.45. У закладі нас уже розрахували, а в мене лишається ще багато питань. 

«Іще питання? –  посміхається Андрій, – так багато, його ніхто не буде читати таке довге». Я говорю, що будуть і переконую відповісти на останнє питання, досить особисте і важливе. Для цього ділюся досвідом свого чоловіка і розповідаю, чому він вирішив піти до війська, а потім запитую:

Чи відчуваєш ти себе на своєму місці зараз?

«Безумовно, у мене є відчуття провини. І одним із внутрішніх пояснень волонтерства є відчуття провини, що ти сидиш в білій сорочці, наприклад, і про щось комусь розказуєш, коли хтось служить, не обов’язково воює, але служить – не бачиться з рідними, припинив своє професійне життя». 

«У мене ще є відчуття, що я десь щось втрачаю, тому що я не знаю добре контексту війни. Тобто, можливо, знаю краще, ніж інші, але все одно не так як ті, хто хто носить військову форму».

«Часом тобі здається, що все окей, а потім ловиш на думці, що тобі соромно. Або ти гуляєш по Ужгороду з дитиною і назустріч іде жінка з дитиною. І вона бачить, що батько іде, і мабуть думає, що її чоловік на війні, а цей тут гуляє. І ти ловиш на собі такий погляд. Не факт, що вона про це подумала взагалі, і що її чоловік на війні, але ти відчуваєш саме це. Але з іншого боку, ми не знаємо, куди це все йде. І я все більше бачу, що купа моїх колег мобілізується, або їх мобілізують. І не можу сказати, що буде далі».

Наша розмова з Андрієм закінчується близько 22.00. Проговоривши майже 2,5 години, ми прощаємося. Я їду додому, а він вирушає на Схід з колоною автівок для наших військових.

Джерело інформації: Полтавська Хвиля