Фільм Can I Go Home Now? – трагічні історії українських дітей, відправлених до Росії
Can I Go Home Now? – голоси українських дітей
У російських таборах українських дітей називали “хохлами”, “укропами” й казали, що вони психічно хворі.
У новому документальному фільмі Can I Go Home Now? українські діти розповідають власні історії про війну: як росіяни вбивали їхніх батьків, примусово депортували, тримали у таборах, знущалися і били.
Стрічку Can I Go Home Now? / “Чи можу я зараз повернутися додому?” зняв відомий британський режисер, філантроп Прітан Ембройз (засновник фонду “Humans of Our World”) у зонах бойових дій в Україні. Він описує стрічку як “маніфест проти війни та ненависті”.
Режисер наголошував, що місія його проєкту повідомити всьому світу про гуманітарну катастрофу та воєнні злочини Росії проти українських дітей:
Минулого року я багато спілкувався з українськими дітьми, тому зрозумів, що створити фільм про них – важливо. Адже новини швидко змінюються, і люди не цікавляться ними.
А цей фільм має серце. Він – про доброту. Фільм “Чи можу я зараз повернутися додому” створений для того, щоб сягнути людських сердець. Сподіваюсь, завдяки фільму світ підтримає Україну та її дітей
Can I Go Home Now? – воєнні злочини Росії проти українських дітей
Картина Can I Go Home Now? поки що не з’явилася на великих стрімінгових платформах у широкому публічному доступі. Стрічка бере участь у фестивальних показах та розповсюджується через офіційний сайт офіційний сайт A Cinematic Documentary: Can I Go Home Now?
Британський письменник та публіцист Марк Голлінгсворт / Mark Hollingsworth мав змогу вже подивитися фільм. За його словами, у стрічці свідчення українських дітей розгортаються як хор пам’яті, втрати та крихкої надії, перетворюючи життєвий досвід на медитацію про дитинство в облозі російських військових.
Він опублікував деякі з історій про виживання українських дітей після повномасштабного вторгнення Росії.
Софія, 11 років
Софія бачила, як росіяни забирали 16-річних дівчат, коли зайшли в її село. Дівчата поверталися назад у порваному одязі.
Росіяни приходили й до будинку Софії, перевіряли її іграшки, шпильки й одяг та погрожували батькам зі зброєю в руках. Пізніше ракета вдарила в будинок Софії. Вона прокинулася під бетонними плитами, не могла рухатися й задихалася. Ковтала землю, а частина волосся залишилася під уламками.
Поліція відкопала її. Софія проковтнула уламок, який потрапив у шлунок. На щоці, за вухом і на спині залишилися шрами. Софія каже, що тепер виходить надвір у масці, бо вважає себе некрасивою.
Юрій, 16 років
Юрій їхав із батьком до Бучі, щоб привезти їжу літнім людям. Їх зупинив російський солдат і застрелив батька, а потім кілька разів вистрілив у Юрія.
Хлопець впав, побачив батька в калюжі крові й потягнувся до нього. Росіянин вистрілив у Юрія ще раз і подумав, що він мертвий. Юрій вижив. Наступного дня його бабуся приїхала з тачкою. Українські військові допомогли забрати тіло батька, і його поховали у дворі.
Олександра, 6 років
Олександра мріяла стати гімнасткою. Ракета вибухнула в її будинку. Бетонна плита впала їй на ногу.
Дівчинка розповідає:
Коли я прокинулася після коми, мені було дуже страшно. Мама мені розповіла, коли я отямилася, що лікарі боролися за мою ніжку. І вони не змогли. І довелося її відрізати
Після коми Саша прокинулася без ноги, руки й слуху на одне вухо. Під час перев’язок вона плакала від болю й думала, що більше не зможе ходити та займатися гімнастикою.
Зараз Саша хоче стати тренеркою й поїхати на Олімпійські ігри.
Читайте також: В ООН визнали депортацію українських дітей Росією злочином проти людяності
Віталій, 16 років
Віталія росіяни вивезли після того, як змусили його маму підписати папери на “літній табір”. Йому обіцяли місце “як Багами”. Мама приїхала його забрати, але ворота вже закрили, а дітей посадили на корабель.
Кораблі возили дітей три дні, а один міг вмістити тисячу людей. Коли вони прибули, побачили колючий дріт на паркані.
У таборі жили близько 500 дітей від 5 до 18 років. Вони спали на матрацах на підлозі. Опалення й гарячої води майже не було. На всіх – один душ і два туалети. Діти часто хворіли, але медичної допомоги не було.
Росіяни змушували дітей працювати й співати російський гімн. Називали їх “хохлами”, “укропами” й казали, що вони психічно хворі. Віталій каже, що росіяни ставилися до них як до тварин і не вважали людьми. За слова “Крим – це Україна” садили в одиночну камеру в підвалі.
Один російський вчитель побив дівчинку металевим прутом за “Слава Україні” і погрожував вбити її. Віталій бачив синці на її спині.
П’ятирічні діти постійно плакали й просилися додому. Віталій ховав сльози й думав, що більше ніколи не побачить маму. Через сім місяців він повернувся додому. Каже, що ледь не зламав ворота й заплакав.
Саундтрек до фільму створювали в Україні – його записував академічний симфонічний оркестр у Львівській національній філармонії.
Музику до всього фільму Can I Go Home Now? написав дворазовий володар Оскара Алла Ракха Рахман. Львівський композитор Андрій Яцків, володар Ґреммі, також створив саундтрек для кіно під назвою “Колискова для дівчинки в червоному пальті”. Цей саундтрек проходитю лейтмотивом упродовж усього фільму.
В очікуванні, коли стрічку можна буде подивитися в Україні, також, рекомендуємо переглянути документальні стрічки:
- “Будинок зі скалок” (A House Made of Splinters) – номінований на “Оскар” фільм про дитячий притулок біля лінії фронту на Сході України.
- “Звідки куди” (In the Rearview) – історія евакуації українських родин та дітей у перші дні повномасштабного вторгнення Росії.
Дивіться також: Міжнародна коаліція повернення з РФ українських дітей налічує 46 країн- результати зустрічей в Брюсселі
Попередній Великий Київ
Джерело інформації: агентство “Великий Київ”