Я в Україну, це не обговорюється: історія вчительки з Луганщини, яка виїхала з окупації з сином, котом і собакою
Буквально з перших дів повномасштабного вторгнення багато міст Луганщини опинилися в окупації. Мільйони людей змушені були покинути свої думки з думкою, що це тимчасово, а не назавжди. Серед них вчителька з Луганської області Ольга Миколаївна.
Наприкінці березня 2022 року вона, пройшовши фільтраційні табори і обстріли, разом з сином змогла виїхати на підконтрольну Україні територію при цьому не забувши про двох хвостатих – стареньку кішечку та досить великого пса.
У День учителя ми хочемо розповісти історію вчительки початкових класів із Луганщини, яка попри всі обставини не просто не здалася, а й продовжує заряджати позитивом інших.
Ольга Миколаївна – людина, поруч із якою складно залишатися байдужим. Вона багато усміхається, легко знаходить привід для жарту і навіть у найскладніших ситуаціях намагається побачити щось хороше. Її життєва історія зовсім не проста, але сама вона говорить про пережите без зайвої драматизації – з теплом, гумором і вірою в те, що все обов’язково буде добре.
Окупація і небезпечний шлях замінованими дорогами
Ми виїхали наприкінці березня 2022 року, це було десь 26-27 березня. Тоді була дуже складна ситуація. Розумієте, з 8 березня в місті не було світла і, відповідно, не було інтернету, взагалі не було ніякої комунікації. І місто перебувало під постійним щільним обстрілом. Тому вся інформація – це «десь хтось щось почув». Тому ми виїжджали, як то кажуть, у чисте поле, кудись на територію підконтрольну Україні. Наше місто на той час перебувало в окупації, і нам довелося з місця евакуації біженців їхати в сіру зону міста Старобільськ.
Вивозили нас російські загарбницькі війська, і нам дивом пощастило. Місцевий хлопець, буквально криком, запросив нас не до військового автомобіля, а це були такі великі вантажні КАМАЗи, чи щось таке. Він запросив до своєї грузової «Газельки». Ми туди потрапили, і нас вивезли в Старобільськ.
В Старобільську був такий табір біженців. І я випадково, а випадкові зустрічі під час війни – це окрема історія, зустріла свою завуча зі школи. Це, розумієте, сльози, істерика і перше питання: «Ти куди?» Я кажу: «Я в Україну, це не обговорюється». Вона каже, що є ті, які вивозять на Дніпро. Тихенько дається номер, бо Старобільськ уже був в окупації, але там якось воно пройшло без боїв таких жахливих, як у Рубіжному. І все, вона дала номер. Але проблема була виїхати. Пес великий, тому ми телефонували перевізнику. Ми казали, що готові заплатити за три місця за собаку, як за людину. Якщо людина в дорозі, якась стороння буде проситися, ми візьмемо собаку на руки, а людина може зайняти його місце. Ну, така була дуже щемлива історія.
І дійсно, нам зателефонував перевізник і сказав, що через декілька днів буде рейс на Дніпро. Якщо ви їдете? Ми: «Так, ми, звичайно. Ми викупаємо всі три місця і ми їдемо в Дніпро».
Їхали дуже складно, якимись полями, дороги заміновані. Ну, виїхали в Дніпро. Я пам’ятаю, що було декілька перевірочних пунктів «еленерівців», і ми дуже боялися їм сказати, що ми, їдемо в Дніпро, що ми їдемо в Україну, бо ми не знали їхньої реакції. Ну, якось вони не звернули увагу на це, хоча вони знали, що ми їдемо в Дніпро, нас пропустили.
Я пам’ятаю якийсь військовий пункт. Я не бачу знаків розрізнення цього військового. Він щось питає у водія, ми всі напружено чекаємо, коли ж ця розмова закінчиться. Він повертається, і я бачу шеврон синьо-жовтий. І тоді просто сльози почалися, бо це вже… Ну, це все зрозуміло: я вдома, я в Україні, все.
Дніпро
Приїхали ми в Дніпро, там нас зустрів науковий керівник мого сина. Син на той час навчався в Луганському державному педагогічному університеті.
Коли ми з’явилися вже в мережі, нам сказали їхати в Дніпро і що там нас зустрінуть. Я ту людину не знала. Просто ми вийшли на залізничному вокзалі з цього автобуса, який нас привіз і там нас зустрів науковий керівник. І ми одразу почали питати волонтерів, як їхати, взагалі, що робити. Вирішили їхати у Львів.
Взагалі було дуже важко. Три тижні, коли ми були в Рубіжному, немає світла, немає інформації. Людина за три тижні, знаєте, здичавіла. В мене іншого слова немає. І коли ми приїхали в Дніпро, а там є світло, розумієте, там ходять трамваї. Ми дивилися на ті трамваї, як вперше бачили.
Науковий керівник сина нас зустрів і дав нам два дні на адаптацію. Не дозволив нам одразу їхати у Львів. Він сказав: «Ні, просто так не можна, видихніть».
І ми дві доби у нього жили, трішки так до тями приходили. А потім уже дізналися деталі про евакуаційний потяг. Він безкоштовний: просто сідаєш і тебе везуть у Львів або далі, у Польщу. Ну, ми в Польщу не планували, але хоча б кудись подалі від війни.
Львів
І так ми через дві доби приїхали у Львів. Там знову зустріли волонтерів. Я ніколи не була до війни у Львові. А тут, з речей у нас собака, сумка з документами, ще кішка на той час була і пляшка з водою. Більше в нас речей не було. Це все, що ми вивезли.
На вокзалі у Львові постійно оголошували: «Будь ласка, хто приїхав таким потягом, зверніть до палатки волонтерів, там вам допоможуть, скажуть, куди вам йти».
Це розгубленість, мабуть, сто зі ста, коли ти взагалі не розумієш, що тобі далі робити.
Ми підійшли, сказали, що так і так, нам щось треба робити. А вони кажуть: «Так, Львів Арена, переїжджайте туди, вас там волонтери будуть поселяти, щось з вами робити».
А я ж знову за рибу гроші: «Ви розумієте, що в мене собака і кішка? Я розумію, що це важко».
А вони: «Пані, та ми вже і котів селили, і собак селили, навіть удава поселили, їдьте».
Ну добре. Заїхали ми на Львів Арену, там документи перевірили, все благополучно, і сидимо чекаємо. Дуже було таке тепле ставлення. Одразу підійшов волонтер, каже: «Обід, кава». Ми відразу питаємо, скільки маємо заплатити. «Пані, будь ласка, які гроші? Сідайте, ми вам і собачці, і киці принесемо». Ну, справді, все принесли, все добре. І знову вас будуть поселяти.
А в мене своя історія: в мене коти і собаки. Натомість волонтери нас заспокоїли: «Слухайте, подивіться, будь ласка, скільки навколо тварин. Ну, ніхто не залишився, всі їх поселяють».
Далі, а вже було пізно, мабуть, десь друга-третя година ночі, нас посадили в автобус, везуть в якесь місто, в яке я не розумію. Нам не наголосили на цьому. Виходимо, нас заводять в готель. А в готелі дзеркала, оксамит, золото, таке, знаєте, дорого-багато. Я ж знову кажу: «Ви щось помилилися, в мене ж кішка і пес». Вони: «Боже, пані, зайдіть, будь ласка, в хол і дайте нам спокій».
Ну, ми заходимо в хол, а там дійсно і коти, і собаки, і папуги, і все, що завгодно.
Це був Трускавець, готель «Женева», і він певний час, близько двох місяців, приймав переселенців. І от ми два місяці жили в Трускавці, так трішки, знаєте, оговтувалися.
А що було далі?
Потім програма закінчилася, і нас запросила до себе до себе родина Олі Яблонської у мальовнича село у Львівській області Ясениця-Сільна. До речі, поблизу цієї Ясениці-Сільної знаходиться село Нагуєвичі, батьківщина Івана Франка.
Ми прожили там з травня по липень 2022 року. Потім сина викликали сюди, в Полтаву, на роботу. Сюди евакуювався його університет, і він приїхав на роботу.
Я залишилася там, бо незрозуміло було, щодо житла… А в мене ж кішка і собака, ви ж пам’ятаєте, так? І він шукав тут житло. Він оселився в гуртожитку Полтавського економічного університету. Мені пропонували їхати в Ригу працювати в школі. Але я відмовилася. Кажу: «Якщо син скаже, що я їду в Полтаву, і мені можна приїхати в Полтаву, то, звісно, я їду». Я не хочу руйнувати родину, хоча б те, що від неї залишилося, скажімо так.
І все. І буквально через декілька тижнів, він телефонує: «Мама, тебе приймуть в гуртожитку».
Ну і переїхала я згодом сюди в гуртожиток. Спочатку з якоюсь жінкою жила, зі сторонньою, але недовго, місяць, здається. Потім ми з сином уже з’їхалися в одну кімнату, ну і трішки почали облаштовуватися.
А там взагалі все пішло супер. Бо наша школа евакуювала документи, директор офіційно організував роботу школи в Україні, тому в мене була робота, як і належне житло. І, знаєте, трішки почала, ну, оживати. Таке більш стабільне місце знайшлося. Ось так я опинилася в серпні 2022-го вже у Полтаві.
Чи реально ВПО отримати соціальне житло у Полтаві
Я дізнавалася, але всі програми пов’язані із соціально незахищеними верствами або з родинами, які опинилися в складних життєвих обставинах. Мої обставини не вважаються складними, тому на загальних умовах я проживаю. Для нас немає нічого поки що, ніхто нічого не пропонує і немає такої програми. Отримати компенсацію за житло в окупації неможливо.Мій будинок фізично не знищений, просто в мене немає до нього доступу.
Крім того, це не приватний будинок, це багатоквартирний будинок. І для того, щоб його визнали зруйнованим, там має бути зруйнована певна частина, яка є, ну, там, дві третини, я знаю.
Цей будинок не зруйнований, він стоїть там, ну, живуть якісь люди сторонні. В мене просто немає до нього доступу, і ця категорія не підлягає якійсь компенсації. Ця територія в окупації. А вертатися в окупацію я не збираюся.
Стати на квартирну чергу – цезнову ж таки для пільгових категорій. Я не пільгова категорія, тому ні. Треба зважувати, що ти хочеш і що з тебе за це візьмуть, так? Ну, я не хочу мати квартиру завдяки якимось пільгам або вразливості категорії. Будемо сподіватися, що з ринком житла буде краще і колись я зможу собі щось придбати. Знаєте, в мене більше надії на сина, на цю молодіжну іпотеку. Ну, а там подивимося.
Джерело інформації: Кolo News